Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Інколи, під час подорожі, зустрічаючись із якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті його голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але — можливо, це лише моя фантазія — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці, і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте-Вериті?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.

Що більше я старішаю — близько сімдесятки, вже казав, і пам’ять коротшає із подовшанням віку, — то тьмянішою та неймовірнішою історія Монте-Верити стає в моїй уяві, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та додасть своє розуміння оповіді, свою інтерпретацію.

Слівце попередження. У Європі багато гірських вершин, і безліч може зватися Монте-Веритами. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте-Верити. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна піднятися. Ні, за належної обережності немає ніякої небезпеки.

Моя Монте-Верита ніколи не була недоступною через надмірну висоту, чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може йти певним спокійним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте-Верита, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було споганене, що опівночі, коли підіймається повний місяць, вершина гори досі залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, кам’яна вершина Монте-Верити, її піки-двійнята здіймаються до сонця, мовчки й зі співчуттям дивлячись униз, на засліплений світ.

Ми від хлоп’яцтва були разом — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом, і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною (і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були). Звичайно, не було нічого професіонального у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

Із часом ми стали дещо обачніші, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір із повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника, якого треба привернути на свій бік. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання. Ми любили те, що здобували.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не пояснять. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі; він не знатиме тиші, що настає лише у верховині.

Найкращі години мого життя — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне — чекало, щоб його здобули. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено, і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…