Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джонні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.

Переніс усе всередину. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками всі димарі, крім кухонного. Холод був такий сильний, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.

— Все те саме, — бурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. У першу чергу населення з центру країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.

Зупинився, закінчивши з димарем спальні, й глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.

— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають до бухти.

Напружуючи очі, що сльозилися від вітру, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, купами здіймались із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.

Настав приплив.

Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і забарикадував двері, запалив лампу.

— Нічка, — сказав малий Джонні.

Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.

— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — всі закордонні, багато. Нічого не піймала.

— Мабуть, той самий клопіт, — сказав він, — може, у всій Європі таке.

Вона налила повну тарілку супу Тріґґів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріґґів і полила скибку їхньою підливкою.

Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джонні потекла підливка і капнула на стіл.

— Що за манери, Джонні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.

Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар-падіння чайки-самогубці на сходах.

— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?

Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений харчами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі й акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять завжди мати роботу відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.

Він придумав нову схему укріплення вікон: натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період тиші між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.

Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево, і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, щоб аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.

— Викурю останню цигарку, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.

Потягся за цигаркою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.

Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і там зустріли мовчання. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.