Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

— Годі плакати, — звернувся він до дітей. — Нічого боятися, годі плакати.

Далі вигрібав тліючі обсмалені тіла, щойно вони потрапляли до плити.

— Це їх зупинить, — сказав він собі, — тяга і полум’я вкупі. З нами все буде гаразд, доки димар не займеться. Розстріляти мене за це. Це все я завинив. Останнє, що я мав би зробити, — підкласти до вогню. І знав же — щось занехаяв.

Серед дряпання і тріску дощок у вікнах раптом затишно пробив кухонний годинник. Третя ранку. Зосталося трохи більше чотирьох годин. Він не зовсім точно знав час піку припливу. Прикинув, що це десь о пів на восьму, за двадцять восьма.

— Розпали примус, — сказав він дружині. — Зроби нам чаю, а дітям какао. Чого нам сидіти склавши руки?

Оце правильна лінія. Вона має бути чимось зайнята, і діти теж. Рухатися, їсти, пити; завше краще мати діло.

Приглянувся до плити. Полум’я стихло. Але з димаря більше не падали почорнілі тіла. Він просунув кочергу так далеко, як зумів, і не знайшов нічого. Чисто. Димар чистий. Витер піт із чола.

— Ходи сюди, Джилл, — сказав він, — принеси мені ще щіпок. Ми зараз влаштуємо справжнє багаття!

Але вона не могла підійти. Втупилася в купу обгорілих пташиних тіл.

— Не переймайся ними, — промовив він, — ми їх викинемо до коридору, коли вогонь добре розгориться.

Небезпеки для димаря більше не було. Якщо вогонь горітиме вдень і вночі, то вона й не повториться.

«Завтра мені треба буде взяти побільше палива з ферми, — подумав він. — Цього надовго не вистачить. Що ж, якось викручусь. Зроблю все потрібне під час відпливу. Все, що нам потрібно, слід робити під час відпливу. Якось до цього пристосуватися та й все.

Вони пили чай і какао та їли скибки хліба з боврілом [3] Бовріл (Bovril) — солоний м’ясний соус із домішками горіхів та дріжджів, традиційний британський рецепт. . Нат зауважив, що зосталося всього півбуханця. Ну нічого, вони обійдуться.

— Геть, — казав малий Джонні, ложкою вказуючи на вікна, — геть, старі погані птахи.

— Правда, — промовив Нат, усміхаючись, — нам дзяди не потрібні. Досить із нас.

Били браво, почувши глухий звук, з яким гинув черговий птах.

— Ще один, татусю, — кричала Джилл, — ще один здох.

— Так йому й треба, — казав Нат, — туди йому й дорога, бандюзі.

Отак вони мусять триматися. Зберігати дух. Якщо протримаються до сьомої, до перших новин, то це буде незле.

— Дай мені цигарку, — попросив він дружину. — Трохи диму переб’є запах смаленого.

— У пачці зосталося лише дві, — відповіла вона. — Я збиралася купити тобі в кооперації.

— Я лише одну, — сказав він, — другу на чорний день.

Не було сенсу заганяти дітей спати. Під це дряпання і стукання у вікна ніхто б і ока не склепив. Він сидів, обнявши одною рукою дружину, іншою — Джилл, малий Джонні у мами на колінах, ковдри купою звалили на матрац.

— Можна не пропадати за цими жебраками, — сказав Нат, — але завзяття у них є! Вже б мали втомитися від цієї гри, та ба!

Але недовго птахи їх тішили. Стук тривав і тривав, аж вухо Ната вловило нову скрипучу нотку, наче хтось із дзьобом гострішим, ніж у попередників, приєднався до побратимів. Нат спробував згадати назви птахів, намагався уявити, хто б до цього надавався. Це не стукіт дятла. Той легший і частіший. Це хтось серйозніший. Коли довбтиме так далі, то деревина розколеться, — як раніше скло. Тоді згадав яструбів. Невже яструби прийшли на зміну чайкам? Чи, може, на підвіконнях були канюки, орудуючи кігтями й зубами? Яструби, канюки, боривітри, соколи, — він забув про хижих птахів. Забув, які вони сильні. Залишилися три години — а доти вони мусять чекати під тріск дерева в пазурах.

Нат озирнувся довкола, вирішуючи, які меблі можна розламати, щоб зміцнити двері. Завдяки креденсу вікна були в безпеці. Стосовно ж дверей він певності не мав. Піднявся нагору, але коли дістався сходового майданчика, то зупинився й прислухався. Почув легеньке дріботіння з дитячої спальні. Птахи прорвалися… Притулив вухо до дверей. Йому не причулося, чути шелест крил і дріботіння — вони перешукували підлогу. У другій спальні досі було чисто. Він увійшов туди і почав витягати меблі, навалюючи їх купою на сходах — якщо-таки двері дитячої спальні піддадуться. Про всяк випадок. Може, й не придасться. Не міг підперти меблями двері — вони відкривалися всередину. Усе, що можливо, — стягти їх на верхній майданчик.

— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.

— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.