Томас Олд Хьовелт - Відьма

— Шоу починається, — оголосив Джастін, — натовп божеволіє.

— Котра година? — спитав Тайлер.

Лоуренс зиркнув на айфон.

— Дев’ята тринадцять. Лишилася хвилина. Повертай камеру, чуваче.

Тайлер дуже обережно посунув приховану під меню камеру на протилежний кінець стола й націлив об’єктив на Олд-Майнерз-роуд, що круто вилася змією вгору повз зачинений Пополопенський туристичний центр. Дві бабці сіли на лавку біля фонтану із бронзовою пралею. Решта попленталися до цвинтаря. Щоб підшукати собі там зручні помешкання, — подумав Тайлер.

— Боже мій! — тихо промовив Джастін і хитнув головою. — Та вона осьдечки!

— Якраз вчасно, — сказав Тайлер, надто схвильований, щоб бути зібраним і холодним, як годиться людині, що веде репортаж. Він облизнув губи, заштовхав Лоуренсів айфон під меню й потримав його перед об’єктивом.

— Середа, дев’ята чотирнадцять ранку. Як завжди, точнісінько на місці.

З лісу позаду Олд-Майнерз-роуд вийшла жінка.

От чому вона, перебуваючи на площі та простуючи повз цвинтар, поводиться ТОЧНІСІНЬКО за однаковим шаблоном КОЖНОГО ранку середи, я того геть не розумію. Відьма Чорної скелі — вона ніби пані Аутизм, що має свій незмінний титул уже триста п'ятдесят років. А це не зовсім те, чим відома решта відьом. Цікаво, відчуває вона коли-небудь зневоднення? Та ні. Вона схожа на операційну систему Майкрософт: з одного боку, спроектована, щоб сіяти смерть і руйнування, а з іншого — щоразу видає одне й те саме повідомлення про помилку.

Отже, цей поведінковий шаблон, безумовно, є надцікавим. Що вона тут робить і чому повертається щотижня? Дивіться, хлопці, маю дві теорії.

Перша теорія: вона застрягла в якомусь часовому викривленні та повторює власне минуле так часто, що це нагадує невроз нав'язливих станів (також відомий як теорія «Віндовс ХР»). Грім стверджує, що дуже давно на майдані перед церквою був вуличний ринок (я спитав, чи не був він якраз навпроти цвинтаря, а той відповів, що ніхто не знає точно навіть, чи був там тоді цвинтар взагалі) і що вона, можливо, приходила сюди за хлібом і рибою (а це, знаєте, не має жодного сенсу, оскільки, якщо її було вигнано з міста, ніхто не був би у захваті, якби їй було дозволено займатися там шопінгом. Висновок: Грім крутий, але й він лише робить припущення). Хай там як, а не схоже на те, щоб вона йшла до церкви абощо, оскільки єретики не ходять до церкви (окрім тих, які танцюють голими навколо хреста, мажуть себе кров'ю Христа та співають псалми й подібне), інакше ми б тут не застрягли наразі з нею.

Ну й наостанок таке. Якщо ти помер (чи мав померти), який сенс ходити одним і тим самим колом тиждень за тижнем? Вони що там, у відьомській школі, не вчать різноманітності? Сенсу так само немає, як і в тому застарілому кліше з полтергейстом, який то вмикає світло, то його вимикає (маю на увазі, якщо ти хочеш щось сказати, просто скажи, а не послуговуйся якоюсь довбаною латиною).

Згідно з іншою та вірогіднішою теорією, ВОНА ТАК РОБИТЬ, ОСКІЛЬКИ ЇЇ ОЧІ ЗАШИТІ. Можливо, у Блек-Спрінзі маємо відьму, яка ПОВНІСТЮ ВПАЛА У СТУПОР (також відомий як теорія «Віндовс Віста»)?

(Джерело: сайт «Розплющ свої очі», вересень 2012 року)

Вони спостерігали за тим, як жінка із зашитими очима перетинала Олд-Майнерз-роуд, оминала автобусну зупинку і підходила все ближче й ближче. Від її босих ніг розходилася колами вода в утворених дощовими потоками калюжах. Можливо, нею рухав інстинкт, а, може, й щось прадавніше та первісніше за інстинкт, але в будь-якому разі Тайлер знав, що те щось було свідомим, і воно не потребувало її сліпих очей. Він чув сумовитий дзвін кайданів, які сковували їй руки та оперізували тіло. Вона нагадувала один із тих неїстівних, оповитих целофаном ролів мексиканської енчилади, що сумирно лежать на полицях супермаркету. Тайлер завжди вважав, що у русі вона здавалась не такою вже й моторошною, адже не треба було перейматися тим, що вона могла замислити там, поза зашитими очима. В таких випадках вона нагадувала якусь рідкісну комаху, придатну для вивчення, оскільки не могла вжалити.

Але коли вона зупинялася… то ставала дещо страхітливішою.

— Знаєте, у чому з нею прикол? — міркував уголос Джастін. — Для казкового персонажу вона, того, хронічно потворна.

— Який вона, до біса, казковий персонаж? — відгукнувся Бурак. — Вона — надприродне явище.

— Дідькові лисому розкажи! Відьми тільки у казках й існують. Отже, вона — казковий персонаж.