Томас Олд Хьовелт - Відьма

— Тату, зачекай!

Він подивився вниз, на гвинтові сходи. Глибока, темна яма. Абсолютна пітьма.

Деякі шляхи, якими ти вирушаєш, ведуть тебе крізь таку темряву, і хода тими шляхами — або аморальність, або божевілля.

Ні. Не божевілля. Стів знав це. Любов.

Катаріну змусили пожертвувати однією дитиною, щоб урятувати іншу. Як ще це назвати, якщо не любов’ю?

Стів прослизнув у двері й вклав ключ у замок. Він зачинив двері за собою, повернув ключ і з грюкотом засунув засув, доки до нього не дісталися чиїсь руки.

Він впав і покотивсявниз крутими сходами.

Вдарився об підлогу і залишився лежати на місці приземлення, скулившись на холодному камінні й стогнучи від болю. У склепі була чорна пітьма — до такої пітьми ніколи не зможуть звикнути людські очі. Але брак видива з лишком покривався надміром звуків. Він чув, як хтось грюкав у двері, чув нескінченні удари об дерево, що не піддавалося, і звуки ці були гучнішими за ревіння вогню. А ще він чув, як кричали люди. Ніби то були крики привидів. Одного разу йому почулося, як хтось викрикував його ймення — і в тому болісному крику були мука і скорбота. Якась думка загрозливо спливла на поверхню його розуму, але він несамовито прогнав її.

Стів перекотився на спину. Розплющив очі, заплющив їх, знову розплющив.

Тут було цілком комфортно. Пітьма його якраз влаштовувала.

У пітьмі він почав міркувати про любов. Десь там, у іншому світі, він ще міг чути крики людей, які вмирали, і йому ввижалося, що то був спів тих проклятих душ. Стів скулився у клубок, намагаючись стати якомога меншим, і заткнув пальцями вуха. А потім почав співати.

Піснею він заколисав себе і, перш ніж поринути в сон, прошепотів: «Я люблю тебе, Тайлере».

Але у тій пітьмі ніхто йому не відповів.

А в той самий часКатаріна стала на узвишші, й тепер вона була саме такою, якою всі діти Блек-Спрінга бачили її у найжахливіших кошмарах. Відьмою, народженою у скверні гріха, що зверталася до сил, старіших за саме людство, до сил, які жили у куточках всесвіту, що постаріли ще до того, як народилася земля. Вона стояла на Храмовому пагорбі обличчям до церкви, що палала, і, здіймаючи руки до небес, робила ними жести, схожі на жести стародавніх друїдів, мурмочучи перекручені слова і звуки мовою, якої ніхто з її стада не міг би ідентифікувати, але від якої кожна їхня волосина ставала сторч. Деякі з них побачили її й закричали, але Катаріна продовжила звертатися до небес із заклинаннями, народженими у підземному світі…

…і весь цей час вона плакала.

Жителі Блек-Спрінга почали ходу на схід. Це була безкінечна процесія загублених душ, деякі з них були голими, і в усіх них на обличчях був один і той самий бездумний, затуманений вираз. Усі вони, ніби уві сні, віддалилися від церкви, що палала. Коли люди дісталися дороги номер 293, то не пішли по ній, а просто щезли в лісі на протилежному боці. Майже три години минуло, і перші з них з’явилися на безлюдній дорозі на південь від Форт-Монтґомері. Всередині чистеньких, прикрашених будиночків у колоніальному стилі заможні батьки крадькома спускалися з мансард на перші поверхи, несучи цілі купи яскраво обгорнутих подарунків. Коли вони розкладали їх, у камінах жевріли останні вогники, а зовні дорогою проходив невидимий, кошмарний, безкінечний парад. Люди з Блек-Спрінга зайшли у темряву під естакадою автомагістралі й попрямували до Гудзона.

Один по одному вони заходили в річку і зникали у крижаній воді, де їх підхоплювала течія.

Пройшло чимало годин, і небо над нагір’ям Гайлендз забарвилось кольором крові.

А коли нарешті настав світанок, стало видно, як сотні роздутих трупів повільно пливли під мостом Таппан Зі до Нью-Йорка… і той, хто вранці прокинувся раніше за всіх, зміг побачити шматочок чужого кошмару.

І настало Різдво.

Коли Стів Грантпрокинувся, бліді промені сонця падали йому на обличчя, а в набряклому роті відчувався гидкий присмак міді. Запилюжені й запалені очі пекло вогнем. Очам довелося поступово звикати до світла, перш ніж він зміг їх розплющити. Стів лежав на керамічних кахлях, що вкривали підлогу їхньої їдальні.

Отже, він повернувся додому. Він спробував зібрати докупи спогади про те, коли і яким чином втік із палаючої церкви. Час, що проминув між зачиненням вівтарних дверей і його пробудженням на кухонній підлозі, здавався однією великою чорною ямою. Схожою на виритий у землі склеп.