Томас Олд Хьовелт - Відьма

«Та ні. Не недосяжними. Це — моє чистилище, — подумав Стів. — Якщо пройдеш випробування, на тебе чекає рай, чи не так?»

За цією думкою до нього повернулося видіння минулої ночі, й темний тягар знову звалився на нього, ніби камінь.

«Ну, і хворий же ти!» — отупіло подумав він і почав спускатися схилом назустріч Блек-Спрінгу.

Мабуть, ніщов усьому світі не допомогло б Стівові підготуватися до зустрічі з містом, в якому він ростив своїх дітей.

Блек-Спрінг занурився у хаос. Хіба що поезія чи божевілля могли б належно оцінити ті звуки, що здіймалися до променистого неба, звуки, які він почув уже тоді, коли пройшов повз історичний водяний млин біля муніципалітету і побіг по Аппер-Резервуар-роуд. Густий, задушливий дим, що валив із центру міста, щипав Стівові очі й не давав дихати. А коли він зробив останній поворот і дістався найвищого кутка Храмового пагорба, лише тоді видовище постало перед ним у всій своїй красі.

Людське море, що вирувало на міському майдані, було втіленням чистого безумства. Вже не сотні, а дві чи три тисячі людей перетворили майдан на суцільну божевільню. Вони ревіли, лементували та запекло сварилися. Там були всі — усі жителі Блек-Спрінга. І вже не було змоги розрізнити, хто з них за що виступав. Гризельдині «М’ясні вироби і делікатеси» перетворилися на попіл, інші будинки горіли, ревучий вогонь, що освітлював юрбу, торкався верхівок дерев, тьмяним жаром забарвлював у червоне бронзову статую пралі біля фонтана, відбивався у неправильної форми вікнах Кришталевої церкви, й у відблисках вогню церква набула фантастичного вигляду — здавалося, що вона підвелася ще вище і пекельними очима спостерігала за юрмищем нечестивців. Стів спробував знайти в натовпі знайомих людей, вдивляючись в обличчя навколо, але скоро збагнув, що це неможливо. Здавалося, що людські лиця були вискоблені, на них не можна було розрізнити ані очей, ані ротів, і самі ці божевільні образи не відрізнялися одне від одного. Тепер вони були обличчям Блек-Спрінга, а сам Блек-Спрінг переживав свої найтемніші часи.

Щось змусило його повернути голову, якась, здавалося, зовнішня сила, і Стів ледве зміг стримати крик. То була Катаріна ван Вайлер. Вона стояла на одній з алей на пагорбі, спостерігаючи за видовищем внизу, прямо перед «гранд амом» з подвійною хромованою вихлопною трубою, який мав такий вигляд, ніби вже ніколи нікуди не поїде. Складаний верх і всі його вікна були розтрощені, і Катаріна стояла босоніж посеред осколків розбитого скла. Але їй, здавалося, було до того байдуже. Відьма спостерігала за анархією, що вирувала перед нею, з виглядом абсолютної безпристрасності.

— Зупини це! — закричав Стів. Він ступив їй назустріч кілька непевних кроків: його ноги майже втратили чутливість. Підійшовши досить близько, Стів понизив голос, хоча він і так, здавалося, втратив силу. — Будь ласка, примусь їх зупинитися. Не роби цього більше. Досить. Будь ласка!

Зрештою Катаріна повільно повернула до нього голову. І щойно він побачив її обличчя, як збагнув, що помилявся, бо те, що він сприйняв як безпристрасність, було насправді неймовірним шоком, віддзеркаленням його власного шоку. І тоді він зрозумів. Атож, тепер він зрозумів. Це все робила аж ніяк не відьма.

Не було ані спокути, ані відплати. То просто був Блек-Спрінг — сам по собі.

Катаріна підняла руку і показала на церкву.

«Джоселін і Метт», — подумав він… і раптом усвідомив, що вдивляється у кристально ясний образ із його марення, образ церкви, що горіла. Всередині вона кишіла привидами, але тепер серед тих привидів були його дружина і молодший син. Пов’язка на оці Метта була вологою, попелястого кольору, а обличчя Джоселін обрамлювало брудне і скуйовджене волосся. Метт відчайдушно тримався за матір, а Джоселін почала кричати, коли склепіння над її головою вибухнуло шиплячими жаринами, що закрутилися й осипалися на них обох.

То був не стільки спогад гарячкового сну минулої ночі, скільки образ, надісланий ззовні до його розуму. Його йому показувала Катаріна.

І Стів зрозумів — з раптовою, нудотною ясністю, що Джоселін і Метт насправді були в церкві, й щось жахливе мало статися, і він мав тому запобігти.

— Метт у лікарні, — промимрив він. Його обличчя зблідло. Здавалося, він втратив контроль над м’язами. Рот ніби сам по собі відкрився з криком:

— Метт у лікарні, його не може бути тут!