Томас Олд Хьовелт - Відьма

— Сучий син, він вкусив мене! — простогнав Марті й підвівся, витягнувши руку перед собою. На тильній стороні долоні в нього була рана, що кровоточила. Грім направив світло власного ліхтаря у місце перед екраном — і ніби мороз пройняв його до самих кісток. Підступними, схожими на краплини очима на нього дивилося п’ятеро щурів, а їхні схожі на черв’яків хвости обкрутилися довкола їхніх жирних тіл. Один із гризунів видавався змарнілим, його очі були вкриті білою плівкою. Тварина явно була хворою.

Клер теж це помітила.

— Забираймося звідси геть до біса, — сказала вона.

— Добре, — відповів Грім із неочікуваною рішучістю. — Люсі, допоможи Марті обробити руку. На кухні є аптечка. Ретельно продезінфікуй рану. Вона ніби неглибока, але мені не хочеться, щоб він чимось заразився. — «Ти боїшся зовсім не цього», — сказав йому голос всередині, але він зусиллям волі змусив його замовкнути. — Клер, Воррен і я беремо службову машину. Ідемо до Вест-Пойнту, а якщо з якоїсь причини ми не зможемо цього зробити, зупинимося біля першого ж будинку в верхній частині Гайленд-Фолз і викличемо першого-ліпшого, кого тільки, в біса, знайдемо. Ви з Марті можете взяти вашу машину. Я хочу, щоб ви остерігалися будь-яких незвичних явищ, взагалі будь-чого. Якщо знайдете Катаріну, тримайтеся від неї подалі, але подайте сигнал тривоги. Переконайтеся, що місцеві тримають її у полі зору, й негайно доповідайте нам на дорогу 293, там буде наша машина.

— Роберте, ми не можемо виїхати з міста…

Але Грім хотів переконатися в тому сам. Перші літні котеджі по дорозі у верхній частині Гайленд-Фолз були десь за п’ять кілометрів від Блек-Спрінга, і вперше за все життя він був справді задоволеним цим фактом, а до армійського центру відпочинку біля Круглого ставка не було навіть і восьмисот метрів. Катаріна була відьмою з сімнадцятого століття, а не якимось іншопланетним силовим полем. Наскільки погано почуватимешся, проїхавши вісімсот метрів?

Але допомога більшенізвідки не прийде.

Ніхто з них не міг здолати навіть і половини шляху до будинку армійського відпочинку, де миготіли різдвяні вогники. Дорогою вони ледве не втратили Воррена Кастільо, і Грімові довелося робити запаморочливі фігури вищого пілотажу, що йому самому ледь не коштувало життя. А ще раніше він був на межі того, щоб повбивати усіх трьох, і лише у Клер залишилося достатньо присутності духу, щоб закликати їх зупинитися на місці перед самою межею міста, щоб далі піти пішки… якщо в тому буде потреба.

О Боже, які образи вона їм показувала! Ніщо в їхніх повсякденних фантазіях навіть не наближалося до цього невимовного жахіття. Ніколи навіть у найпохмуріші миті свого життя не переживали вони такої ворожої меланхолії, такого руйнівного горя. Як тільки вони перетнули знак на в’їзді до Блек-Спрінга, то ніби увійшли до невидимої хмари отруйного газу, в якій висів тягар песимізму, страху і бажання вкоротити собі віку. Грімові довелося тримати Воррена, щоб той не розтрощив собі череп об щербату асфальтну поверхню дороги, але й він сам прагнув, щоб його власна голова тріснула і звідти вивалилися ті бридкі думки, які мучили її.

Якось їм вдалося розвернутися, перетнути межу міста і повернутися у Блек-Спрінг. Вони стояли там, ніби люди, що вижили в корабельній аварії, завмерши між двома океанами божевілля, втупившись у помаранчевий світлофор, що висів на невеликій відстані від них біля безпечного притулку — армійського центру відпочинку. Перед ними була смерть, але Грім боявся речей, набагато гірших за смерть.

Вони кричали. Вони сигналили. Вони розстріляли усі сигнальні ракети. До них приєдналася пара сміливців, що жили неподалік і вийшли на шум, але ніхто не вийшов із армійського будинку, і жодної машини не з’явилося на дорозі. Клер висловила припущення, що в будинку нікого не було — і це при тому, що там світилися різдвяні вогники — або що звук від їхніх автомобільних сигналів доносився не далі ніж на кілька сотень метрів, але Грімові було незрозуміло, кого вона хотіла переконати. Гаразд, могло бути й так. Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися, взявши з собою дохріна феєрверків з кузова пікапа Боба Тукі — а Боббі був місцевим мачо, якому завжди вдавалося не потрапляти на зайві очі під час різдвяних свят. Вони влаштували безупинне, незрівнянне шоу з червоних і зелених вогнів, це шоу освітило обриси пагорбів, і його можна було побачити й почути у радіусі кількох кілометрів, у Гайленд-Фолзі, у Вест-Пойнті та, мабуть, і по той бік Гудзона.