Томас Олд Хьовелт - Відьма

Та ні, не повна. Із тріщин між мостинами просочувалося — не світло, а просто менша концентрація пітьми, її невиразний відтінок, і того було досить, щоб розрізнити фігури Джоуї й Наомі, які міцно притиснулися до забарикадованих дверей, а також неясну тінь відьми, що нависла над ними. Джекі закричала. Кларенс Хоффман обережно пішов було уздовж кухонного робочого стола, щоб забрати дітей, але раптом тінь перехнябилася і зашипіла на нього, немов кішка. У темряві не було видно очей, але Кларенс однаково відчував їхню присутність, нелюдську й зловісну.

Він відсахнувся, ніби його вдарили цеглиною, і коли Джекі кинулася вперед, вхопив її за талію.

— Будь ласка, не роби шкоди моїм діточкам, — благала жінка. — Катаріно, вони невинні, як були невинними і твої діти… Боже мій, що вона робить? Джоуї, скажи мамі, що вона робить?

— Вона… Мамо, мені здається, вона щось нам дає.

— Не бери того! — зойкнув батько.

— А що це?

— Не знаю… гадаю, то цибулина.

— А мені вона дає морквину! — сказала Наомі.

— Я ж сказав вам, не беріть цього!

Але Джекі штовхнула чоловіка ліктем у бік і прошепотіла:

— Не примушуй її нервувати, Кларенсе… Може, в неї добрі наміри…

Тінь не ворухнулася, впертості їй, здавалося, не бракувало. Джекі Хоффман почала здогадуватися: якщо вона взяла овочі зі свого фартуха, їх викопали із грядки у 1665 році, й їх зберегла Катарінина смерть. Наомі не любила моркву, але Джекі знала, що та навіть і віддалено не нагадуватиме запаковані овочі з холодильника їхнього супермаркету. Вона зрозуміла, чого вимагала відьма.

— Дорогенькі мої, будь ласка, відкусіть по шматочку.

— Але ж, мамо…

— Дитинко, вона хоче, щоб ти це зробила.

— Мамо, але ж я не хочу, — заскиглила зі сльозами Наомі.

— Їж цю довбану моркву!

Мабуть, дітям довелося подолати величезний внутрішній спротив, але Джекі почула хрускіт — певно, то зуби Джоуї вгризлися у цибулеве лушпиння. Незабаром і Наомі наслідувала приклад свого хороброго братика й відкусила шматочок моркви. Діти почали повільно жувати.

— Вона солодка! — крізь сльози закричала Наомі. Дівчинка швидко куснула морквину ще раз, і тут враз сталися дуже дивні події. Пізніше Кларенс і Джекі Хоффмани не змогли уповні дійти спільної думки про те, що саме сталося. Обидва пам’ятали ті жахливі миті, коли Катаріна брала обох дітей за руки, але жоден з батьків не мав достатньо мужності визнати те, що вони побачили потім. Або ж подумали , що побачили, тому що ті сцени, свідками яких вони стали, були настільки жахливими і суперечливими, що вони їм, певно, привиділися. В одному з тих видінь Наомі і Джоуї закривавленими зубами прогризли собі вихід крізь дошки, якими були позабивані двері, а потім оглянулися, і їхні очі тьмяно й божевільно зажевріли — у світлі, що, здавалося, линуло нізвідки — а ще в них були розбиті піднебіння, а роти повні трісок. Те суцільне безглуздя, звичайно, мало бути грою уяви, адже Джоуї виявився одягненим у чоловічу шкіряну куртку, а Наомі — у довгу, неохайну сільську блузу. Отже, що б там не трапилося, фактом було те, що, коли Кларенс і Джекі підійшли, і двері, й загорожа з дощок виявилися прогнилими, ніби вони стали жертвами нашестя шашеля, а кухнею кружляв холодний зимовий вітер. Джекі щосили закричала услід зниклим дітям, але шукати їх вона не вийшла, оскільки знала, що тут діяли такі сили, яким звичайна людина не спроможна чинити опір.

Багато людей бачили, виглядаючи з вікон крізь шпарини між фіранками, як ця трійця гуляла вулицями вночі. Відьма здавалася лише тінню, її очей не було видно — о, Боже, оці її очі! — але кілька людей впізнали дітей Хоффмана, лише не могли збагнути, що означало оте їхнє дивне, старомодне вбрання. У передсвітанкові години усе більше людей бачили маленького хлопчика у робітничому камзолі й рейтузах та дівчинку в товстій накидці та хустці. І хоча їхні очі здавалися скляними, скидалося на те, що вони охоче гуляють із відьмою. А були й такі, кому здалося, що вони побачили маленьку дівчинку, яка тримала в руках іграшковий вітряк на дерев’яній палиці: він торохтів від вітру, і дитина від того радісно сміялася.

Незадовго до світанкудо кімнати Гризельди Холст увійшла тінь. Сморід протухлого м’яса із крамнички розтікся по всьому будинку, ніби солодко-нудотний туман, але Гризельда не мала сил спуститися вниз і викинути його. Джейдон заснув увечері рано, отупілий від великої дози літієвих препаратів, мало що розуміючи з того, що сталося, а швидше за все, взагалі не розуміючи нічого. Це був разючий контраст із поведінкою його матері. Одному Богу було відомо, що Гризельда, мабуть, ретельніше, ніж будь-хто у місті, готувалася до того дня у майбутньому, коли Катаріна зможе відкрити очі… але зараз, коли це таки сталося, вона опинилася у стані, який можна було назвати конвульсивним паралічем. Дуже раптово це трапилося. Її навіть ніхто не попередив! Чи не означало це, що Катаріна справді від неї відвернулася?