Томас Олд Хьовелт - Відьма

«Вони й справді стають дорослими, — подумав він із легким смутком. — А ми старіємо. І для нас ніхто не зробить винятку. Ми всі постаріємо… і станеться це у Блек-Спрінзі».

Від цієї думки йому стало важко на серці. Він пройшовся стежкою уздовж кінної огорожі до кінця двору. Хоча була майже одинадцята вечора, надворі було досить тепло. Погода, як наприкінці літа, у повітрі — жодного натяку на осінь, хоча по радіо на завтра передавали дощ. Перед ним у суцільній пітьмі тягнувся у височінь мовчазний ліс. Стів свистом покликав Флетчера, який ховався десь у темряві.

По той бік паркану в темряві світилася цигарка Піта Вандермеєра. Стів підняв руку, і Піт дружнім жестом приклав два пальці до скроні. Піт був соціологом кожною клітинкою свого організму, він часто засиджувався надворі аж до світанку й курив. Пару років тому він дочасно пішов на пенсію через ревматоїдний артрит, і з того часу його дружина Мері годувала сім’ю. Піт був на п’ятнадцять років старшим за Стіва, але його син Лоуренс був однолітком Тайлера, і з часом обидві сім’ї здружилися.

— Привіт, Стіве! Що, насолоджуєшся останніми теплими вечорами?

— Наскільки це можливо, — посміхнувся він.

— Тож насолоджуйся до кінця. Насувається буревій.

Стів здивовано підняв брови.

— Хіба ти не чув? — Піт видихнув хмарку диму. — У нас свіже м’ясо.

— От лайно! — вилаявся Стів. — І що це за люди?

— Пара з Нью-Йорка, доволі молоді. Він отримав роботу в Ньюбурзі. Нагадують мені вас. — Один із коней у стайні тихо заіржав. — Ото вже халепа! Легше тому, хто тут народився, як от я. Вони з цим упораються, якщо їхній шлюб достатньо міцний. У більшості виходить. Але не мені це тобі говорити.

Стів покірно посміхнувся. Ані він, ані Джоселін так само не походили звідси. Вони переїхали до свого відремонтованого гніздечка у колоніальному стилі вісімнадцять років тому. Джоселін була вагітна Тайлером, а Стів отримав посаду в рамках групової лікарської практики у Медичному коледжі Нью-Йорка. Проблеми з нерухомістю почалися, ще коли вони жили в Атланті — похмурий ріелтор, несподівані проблеми з іпотекою, — але, попри все, то було ідеальне місце для виховання дітей, зусібіч оточене лісами Гудзонської долини, звідки можна було швидко дістатися кампуса.

— Сподіваюся, заради їхнього ж блага, що і в них думка дружини матиме вагу, — сказав Стів. — Я досі щодня від усього серця дякую круглякам.

Піт відкинув голову й засміявся. Джоселін тоді працювала над здобуттям ступеня доктора філософії з геології й закохалася у кругляки, залишені льодовиками, що прорізали усю вулицю Діп-Голлоу-роуд — від їхнього будинку до центру міста. Стів ніколи не насмілювався відкрито їй у тому зізнатися, але гадав, що ці кругляки врятували їхній шлюб. Якби переселення до Блек-Спрінга відбулося лише через нього, він не був би певним, чи змогла б коли-небудь Джоселін йому це пробачити. Можливо, вона б і захотіла, але на заваді стала б її надто глибока образа на нього.

— У підсумку все владнається, — промовив Піт, — це місце ніколи не стане повністю їхнім, але Блек-Спрінг заволодіє ними, то правда. — Він швидко йому підморгнув, ніби вони були хлопчаками, що діляться таємницею. — Хай там як, а час лягати спати. Одного з наступних днів у нас буде чимало роботи.

Вони попрощалися. Стів відійшов і попрямував до межі ділянки у пошуках Флетчера. Зі стайні донеслося іржання — то був Паладій або Нуала — занепокоєне і водночас тепле фиркання. Як не дивно, попри всі обмеження, Стіву подобалося життя у Блек-Спрінзі. В цій темряві його охоплювало потужне почуття приналежності, і це почуття, подібно до величезної кількості інших аспектів людської душі, не можна було раціонально пояснити. Та все ж воно існувало. Наукове мислення Стіва не дозволяло йому вірити у щось нематеріальне, як, наприклад, у притягальну силу окремих місцевостей, а втім, усередині нього жила якась первісна, інтуїтивна істота, і вона знала, що його сусід мав рацію. Це місто дійсно володіло ним. Навіть зараз у вітерці, що повівав із пагорбів цієї літньої ночі, можна було відчути, що сама місцина належала чомусь невідомому, що було давнішим за неї.

Їхній будинок стояв на краю заповідника «Ліс Чорної скелі» біля підніжжя гори Нещастя. Ланцюг пагорбів, піднятих прадавніми льодовиками та прорізаних потоками талої води, віддавна приваблював людей, що оселялися тут. Хто б не проводив розкопки, неодмінно знаходив рештки поселень і могильників племен мунсі й могікан. Пізніше, коли голландські та британські колоністи витіснили індіанців-делаварів з цієї території, на ній запанувала дика природа, а пагорби стали місцем язичницьких ритуалів. Стів знав історію… але історики не замислювалися над поясненням впливу власне самої місцевості. А цей вплив був ірраціональним за характером і відчувався лише тоді, якщо ти жив тут… і тоді він панував над тобою.