Стивен Кинг - Що ховається у сутінках

— Усе одно не розумію, Доку, — сказав Чанк. — Єгипет збіса далеко, так? Навіть якщо цей твій хлопець Бей розповідав тобі найсвятішу правду, як вони сюди дісталися? Я маю на увазі сюди, до резервації апачів? Розумієш, про що я?

Док стенув плечима і знову ковтнув віскі.

— За сотні років зло може подолати великий шлях, Чанку. Воно може пройти багато миль.

І далі сталися події, які підтвердили це. Бо Сем таки мав рацію.

До них справді наближалася кавалерія, майже сім десятків людей, і ще апачі, які приєдналися до них після короткого бою. Солдати й апачі Білих Гір, піші та мертві, усі до єдиного.

Чанк помилився, коли сказав, що патронів вистачить.

Помітивши дівчинку, яка ховалася за дверима напівзруйнованого будинку, Стівен насамперед вирішив, що сюди якимось чином пробралася його дочка.

Але це було абсолютно неможливо. Ребекка перебувала вдома, у безпеці, на іншому кінці світу, далеко від цієї понівеченої війною землі. Її не було у військовому транспортному літаку під час того нескінченного перельоту через океан, і вона точно не вешталася готелями Зеленої Зони і не літала на білих гелікоптерах ООН у пошуках сюжету для новин.

Та хоч якою дивною була ця перша думка, можливість того, що тут за ними взагалі хтось може спостерігати, теж здавалася досить малоймовірною.

Ніхто не мав залишитися в цьому спорожнілому місті. У групі журналістів, фотографів і операторів, яка ретельно охоронялася, усі носили паперові маски, надані медійною групою ООН, і вони б тут надовго не затрималися. Коли гелікоптер, підлітаючи, зробив коло над цим районом, тут не було жодних слідів цивільних. Ті нечисленні тутешні мешканці, які пішли в долину, називали це місце Руки Диявола. У них ти й опинишся, якщо пробудеш тут занадто довго, казали вони.

Стівен тримав фотоапарат напоготові, аби встигнути зробити знімок, якщо раптом трапиться щось несподіване, і йшов поруч із Риком Макдаффі, кореспондентом, який був його напарником на цьому завданні. Вони разом відстали від загальної групи, неголосно перемовлялися, помічали різні цікаві речі, імовірні кути для висвітлення подій, які могли не помітити інші.

Рик мав справжній талант захоплювати увагу читача. Кар’єра його почалася ще у В’єтнамі, і він давно нічому не дивувався. Стівен і хотів би сказати про себе те саме, але він був лише фотографом-самоучкою, який уперше отримав завдання поза рідним містом, і він просто не міг спокійно, як Рик, дивитися на всі ці жахіття.

Стівен зробив два знімки, коли помітив дівчинку. Вона з’явилася в дверях напівзруйнованого будинку після того, як інші журналісти пройшли повз, і увагу Стівена привернув її невпевнений рух. Брудна, обідрана сукня дівчинки не приховувала її жахливої худорлявості. Шкіра була бліда, очі яскраво-блакитні.

— Рику, дивись! — вигукнув Стівен, коли дівчинка позадкувала до руїн, що колись були будинком.

— Будинок?

— Ні, дівчинка.

— Нікого не бачу, — сказав Рик. Секунду він дивився на Стівена, потім знову перевів погляд на порожню будівлю, яка ось-ось зруйнується. — Тут перевіряли, щоб нікого не було.

Стівен не відповів, але, коли вони рушили далі, уважно стежив за будинком. Більше жодного руху або ознак того, що в будинку хтось мешкає, він не помітив.

Долина поступово поглинала те, що колись було квітучою громадою з тисячі чоловік. Поруч на річці догнивала атомна електростанція — головна мета сьогоднішнього приїзду журналістів. Яскраве літнє світло відбивалося від води, і над тим, що залишилося від брукованих доріг, угору піднімалися хиткі хвилі спекотного повітря. Ліс розростався і поглинав усе, що міг, але, як і раніше, залишалися ділянки землі, випаленої килимовим бомбардуванням армії повстанців.

ООН знадобилося чотири вантажні гелікоптери, щоб перевозити журналістів, які готують сьогоднішні новини, і це місто було останньою зупинкою на їхньому маршруті. Вони вже встигли відвідати переповнений табір біженців, мотоциклетний завод, перероблений на воєнний штаб, і водоочисний завод, розбомблений ще за кам’яного віку одним із численних повстанських угруповань.

У професії Стівена конкуренція відігравала велику роль — зробити оригінальний кадр досить важко, коли ти щодня робиш сотні тисяч цифрових знімків, — але йому страшенно не подобалося, що його колеги ставилися до виїздів на місця як до групової туристичної подорожі. Перебування в цій страшній місцині доводило Стівена до межі.