Стивен Кинг - Що ховається у сутінках

«Як їм там ведеться?» — подумав він.

Сем, Чанк і Док Клівленд сиділи під боязкою тінню солом’яного навісу. У сяйві сонця й розпеченої лямпачної хатини вони спостерігали, як один із апачів Білих Гір, чиє праве переднє передпліччя армійський кольт Чанка 44-го калібру тільки-но відправив валятися в бруд, шкутильгає до них через прямокутний двір і ворушить губами так, ніби відчуває, що час вечеряти. І це, припускав Піт, він справді відчував.

Чанк вистрілив іще раз, і на стегнах Апача з’явилася така собі чимала діра.

— Прокляття! — вигукнув Док. — Ти хлопцеві весільні причандали відстрелив. Он вони, прямісінько за ним.

— Ти ж док, Доку, — сказав Чанк. — Ти мусиш знати. На такому пострілі я вже непогано набив руку.

— Досить дурня клеїти, Чанку, — вставив Сем. — Або я його зніму спенсером.

Із такої близької відстані спенсер улаштував би бісовий вибух.

— Ну-у-у гаразд, Семе, як скажеш.

Він підняв пляшку віскі «Род 40», зробив довгий ковток, потім, мружачись від сонця, прицілився та вистрілив. Апач упав, як мішок із вівсом, верхівка його голови відлетіла на три фути [3] 3 фути = 91,44 см. назад. Сем мимоволі захопився тим, як спритно Чанк управляється з кольтом і віскі. «Род 40» — це не більше ніж спирт, підфарбований кавою або паленим цукром, а сорок родів — це відстань, яку може подолати людина, перш ніж параліч зробить подальше просування на якийсь час малоймовірним. Але Чанк смоктав його протягом ранку, поки вони сиділи там, розстрілюючи воїнів Білих Гір і випадкових скво.

— Щось вони сьогодні якісь повільні, так, Семе?

— Набагато повільніші, ніж учора на цю годину. І по троє-четверо за раз не йдуть. Як гадаєш, чому?

— Чорт йо’зна. Вирушили в інші місця?

— Можливо.

Незважаючи на це, у дворі лежало півтори дюжини тіл. Коли настане благословенна вечірня прохолода, вони завантажать їх у фургон і відвезуть подалі від ферми, щоб вони не гнили та не смерділи тут. Але це буде ще не скоро.

Нині було спекотно, як уночі в борделі.

За звичайних обставин цю роботу він залишив би розвідникам койотеро-апачів. Під керівництвом Сема їх було п’ятдесят два. Але три ночі тому під завісою темряви розвідники накивали п’ятами. Того ж дня до їхніх дверей почали приходити мертві апачі Білих Гір, ласі до людської плоті, — хоч плоті койотеро, хоч блідолицих.

Ці гастрономічні вподобання з’ясувалися не слушної пори.

Мата Лобо був його найкращим розвідником, але пішов привітатися з Вороном Що Хилиться, який того ранку вийшов з резервації, і за свої старання отримав перекушену навпіл шию. Потім Вілл Фрай, його перекладач і давній друг, пострибав до вігвамів, розташованих на три милі нижче вздовж річки, аби дізнатися, що за чортівня коїться з двома чи близько того сотнями їхніх мешканців. Дорогою він побачив голу дівчину серед заростей тополь і опунцій, зістрибнув з поні, заскочив назад, коли дівчина відкусила шматок руки, у якій він тримав пістолет, між великим і вказівним пальцем, і поскакав назад у табір на березі Ґіли.

Вони викликали по телеграфу Дока, але доки приїхав його диліжанс, їм довелося прострелити голову Віллу. Як і Ворону Що Хилиться, і Мата Лобо. Док сказав, що одного разу вже бачив таке з солдатом, якому прокусили плече прямо біля стіни форту Томаса, і знав, що поспішати сюди марно. Але вони з Віллом теж давно дружили, тому він, хочеш не хочеш, мусив приїхати. Сем визнавав простий і незаперечний факт: якщо ці тварюки кусають тебе за будь-яке місце на тілі, ти, так би мовити, повертаєшся до Бостона, — саме це налякало його койотеро.

Тепер Док очікував можливості повернутися до Форту або диліжансом, або з кавалерією — що прийде раніше. Кавалерія затримувалася — за ними послали ще два дні тому, — диліжанс запізнювався, як завжди. Але Док не дурень, їхати без супроводу він не збирався.

А поки вони займалися відстрілом апачів.

— Розкажи-но нам ще раз свою побрехеньку, Доку, — сказав Чанк. — Я, звісно, повірю у все це не більше, ніж учора, але хоч час згуляємо.

— Ти про єгиптян чи про Френка Ширлі?

— Про ай-гіптян. Жодна людина, яка вправляється в стрільбі, приставивши дружину до стіни і вистрілюючи її фігуру в бісовій штукатурці, не варта того, щоб про неї заново розповідали.

Док кивнув.

— Терхан Бей. Це він розповів мені, звідки вони з’явилися. Ці мерці. Спочатку їх помітили в Єгипті. Він каже, вони існували задовго до самого Господа нашого Бога. Каже, у всьому винен його народ.

— А на що цей Бей скаржився? — поцікавився Сем.