Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Я: «Вважаю, панове, що нам треба припинити цю безцільну розмову».

Гопнер: «Ви не розумієте наші можливості. Здається, зараз ви збиралися до прекрасної панни Наталени Порецької? Не будемо вас затримувати. Ви зможете знайти нас в місті в управлінні банку».

Нахабство цього інженера вивело мене з рівноваги, і я досить різким тоном наказав їм забиратися геть.

Невдовзі я під’їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбований. Судячи з його розповіді, уже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини — немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена й кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув на неї для порядку. Наше кохання для нього — таємниця Полішинеля. Старий — людина щира і сприймає мене, як свою рідню, тому й радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера й погрозу, яка була в них. Узяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене — у цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Порецького з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.

Вмер батько. Я залишився один. Я і Наталена.

Ховали батька. Сумна процесія під дрібним дощем відправилася на цвинтар. Приїхали сусідні поміщики. Порецький взяв на себе всі турботи по влаштуванню поховання й запросив католицького священика. Ми поховали батька біля могили матері. Наталена плакала. Дощ стукав по чорних парасольках. Ксьондз читав відхідну молитву й чіткі латинські слова падали, як грудки землі, у могилу… Мені дуже тяжко. Тільки зараз я зрозумів, наскільки любив свого батька.

Пишу вночі. Ранком прискакав верхи Порецький і крикнув, що Наталена зникла. Ми мчалися до його садиби, не розбираючи дороги, навпростець. Тільки біля воріт, зіскочивши з коня, старий сказав, що вночі було тихо, але вранці Наталена не вийшла зі своєї кімнати. Двері виявилися зачиненими зсередини. Порецький гукав, але Наталена не відзивалася, і стурбований батько наказав вибити двері. Кімната була порожня.

Я заскочив до кімнати Наталени. Ліжко було зім’яте, подушка лежала на підлозі. Вікно широко розчинене. Ніхто в будинку не чув вночі жодного крику чи шуму боротьби. Козак уважно роздивився траву під вікном і сказав, що сліди залишили принаймні двоє, які виносили дівчину. Далі сліди губилися. Білий як смерть Порецький безпорадно оглядався посередині кімнати. Раптом він кинувся в кут і підняв з підлоги зім’ятий рушник. Рушник вони вважали своїм родинним оберегом, і він завжди висів над ліжком Наталени. День ми провели в пошуках дівчини, але жодних слідів не знайшли.

І тільки я знаю, де мені шукати мою панну.

Був у правлінні банку й розмовляв з управителем. Надзвичайно ввічливо той запропонував мені зустрітися з інженером. Через годину я розмовляв з Гопнером. Він заявив, що допоможе розшукати Наталену, якщо я доставлю їм рукопис професора. Викрадення Наталени — справа їх рук. У мене вибір — зрадити свою наречену або свого вчителя… Дописую ввечері. Удень мені в очі впав том Гейне, який професор дав на вокзалі при прощанні. Я розкрив том і почав машинально гортати сторінки. Раптом між рядками побачив записи, зроблені дрібним почерком професора. Переписувати їх немає часу… Я зрозумів! Вони все одно не віддадуть мені Наталену. Вона потрібна їм… Я був у Порецького. Зараз ми відправляємося до руїн монастиря. Старий чекає мене зі своїми козаками. Ми озброєні мисливськими рушницями й ножами. І допоможе нам Бог!

…Я ще живий. Ми врятували її. Порецький і його козаки загинули. Жах іде за мною. Ми всі приречені. Тільки одне прошу, Боже, — щоденник повинен попасти в праведні руки.

…Замок Темпельгоф. Встигніть до 1 вересня 1926 року. Знайдіть Наталену — вона вам допоможе, але бійтеся її. Зупиніть «Велике жертвоприношення»! Встигніть!

…Часу залишається дуже мало. Вони скоро прийдуть. Я найду можливість заховати щоденник і дати знак тому, хто буде його шукати. Зупини їх, Господи. Амінь.