Дмитрий Белый - Басаврюк ХХ

Найбільше Наталку вражала здатність німецьких вартових уперто ходити під дощем, не намагаючись заховатися під найближчим деревом чи дахом. Наталка могла годинами дивитися, як краплі дощу розбиваються об чорні шоломи, струменять з набряклих і блискучих каучукових плащів. Мов заведені, солдати ходили біля воріт будинку, і їх незмінно рівномірна хода заспокоювала, додавала віри в те, що в цьому світі залишилися хоч якісь надійні речі. Наталка добре знала, що це самоомана, тим більше, що й сама поява вартових біля їх будинку була викликана чергою замахів на офіцерів німецьких військ, які допомагали Гетьманові утримувати владу над Україною, а водночас і приглядали за цією владою.

Держава нагадувала заколочену діжку, яку зсередини розпирала нестримна сила. Наталка відчувала, що невдовзі ця діжка розлетиться на дрібні шматки, і вже ніхто не зможе зупинити те, що вирветься назовні… Але вартові ходили, відраховуючи залишок часу до цього вибуху, і Наталка загіпнотизовано дивилася на них з вікна затишної квартири, господарі якої так і не повернулися до Києва після січня 1918 року.

Місто жило чутками і страхом. Залякані міщани розповідали про нескінченні повстання селян, про червоних агентів, таємничі організації терористів, близький голод і величезні зграї вовків, які невдовзі вийдуть з темних приміських лісів і знищать усе живе.

Наталка рідко виходила в місто й майже не розмовляла з ординарцем Вальтера, товстим і доброзичливим Гансом. Наталка знала: те, що незабаром відбудеться, набагато перевершить усі зловісні чутки. Удень вона завжди була спокійна, і тільки вночі її сон пронизували кошмари. У світлий час доби вважала, що живе в безтурботному сні, і тільки нічне марення невблаганно заводило її до жаху, який був занадто реальним. Як завжди, її рятував Вальтер. Коли вона уві сні починала кричати, він м’яко й сильно обіймав її плечі й тихо говорив про те, що в цьому світі все добре і спокійно. Наталка вірила і знов засинала. Жах боявся спокою Вальтера й залишав Наталку на деякий час. Вона не замислювалася — любить Вальтера чи ні. Їй було достатньо того, що він рятує.

Вальтер був фронтовий офіцер. Після Вердена перебування в Україні здавалося йому верхом щасливого життя. Йому поталанило, і він не брав участі в придушенні селянських повстань. Полк перебував у Києві і знаходився в охороні Гетьмана. Рота, якою керував Вальтер, складалася з досвідчених ветеранів. Солдати поважали свого командира, і розкладання армії майже не торкнулося їх роти.

Сонячні дні ставали все коротшими. Вітер і дощі швидко обнесли дерева. Наталка боялася, що колись день закінчиться й жах стане для неї безкінечним. Вальтер теж ставав усе більш похмурим. Німеччина готувалася капітулювати. Влада Гетьмана поступово втрачала й Україну, і німецькі багнети. Було зрозуміло, що незабаром німецька та австрійська армії почнуть повертатися додому. Вальтер боявся повернення. Він не знав, що буде робити на Батьківщині, яка за чотири роки стала зовсім іншою. Вальтер теж став іншим. Він розумів, що потрібен у цьому світі тільки цій дивній українській дівчині. Вона мало розповідала йому про своє минуле.

Він знайшов її наприкінці березня. Тоді його полк щойно ввійшов до Києва, і Вальтер зі своїм відділом обходив околиці міста. В одному з напівзруйнованих будинків вони знайшли молоду дівчину. Та була на межі повного виснаження. Вальтер наказав солдатам відправити її до шпиталю. Несподівано через день він згадав про неї й вирішив відвідати. Близько години сидів край ліжка й дивився на непритомну дівчину, потім пішов, залишивши квіти й шоколад. Відвідини шпиталю стали для нього чимось на зразок обов’язкового ритуалу. Дівчина вміла зачаровано слухати розповіді Вальтера про далеке, чемне і старовинне місто, про зникле в безвість мирне життя. Він не розпитував її про минуле. Тільки один раз, тримаючи його за руку, почала розповідати. Її розповідь нагадувала марення. У якому був загублений у лісах маєток, радісні люди, сонце й раптовий зойк, який перекреслював усе. Вона пам’ятала тільки чорне провалля, за яким починався паралізуючий жах. Намагалася забути його, але жах не забував її. Вона не знала, як опинилася знову в Києві після чорного провалля безпам’яття. Почалася Війна, і чотири роки дівчина працювала у військовому шпиталі. Спочатку там лежали солдати й офіцери російської армії, а потім гайдамаки Центральної Ради. У січні 1918 року, коли поранених гайдамаків у шпиталі перекололи багнетами червоні солдати Муравйова, вона змогла врятуватися й переховувалася в зруйнованому будинку, де її і знайшов Вальтер.