Ричард Матесон - Куди приводять мрії

Енн подивилась на Джинджер і здригнулася.

– Я цього не знаю, – прошепотіла вона.

Я мав змусити її побачити.

– Джинджер? – покликав я. Завжди, коли я промовляв її ім’я, хвіст починав радісно стукати по підлозі. Та зараз вона лише підібралася, не зводячи з мене очей.

Я рушив через кімнату до неї.

– Нумо, Джинджер, – гукав я. – Ти ж мене знаєш.

– Він йде до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі.

– Чи не могли б ви?.. – почала Енн, але змовкла від подиву – Джинджер підстрибнула з місця й вибігла з кімнати.

– Вона боїться його, – пояснив Перрі. – Бачите, вона не розуміє, що відбувається.

– Мамо? – окликнув Ричард, не почувши від неї ані слова. Як добре я знав це вперте мовчання… Попри те що вона не схильна була вірити в мою присутність, цієї миті я мимоволі посміхнувся.

– Він сміється до вас, – сказав Перрі. – Здається, він розуміє вашу нездатність повірити, що він тут.

На обличчі Енн проступило напруження.

– Гадаю, вам цілком зрозуміло, як я хотіла б у це повірити, – сказала вона. – Я просто не можу…

Вона змовкла й важко вдихнула.

– Ви… справді його бачите? – спитала вона.

– Так, Енн, так! Він бачить , – сказав я.

– Він щойно сказав: «Так, Енн, так», – сказав Перрі. – Я можу бачити його, саме таким, як я описував його на цвинтарі. Звичайно, він не такий матеріальний, як ми. Але він дуже справжній. Я не користуюсь вашим знанням. Я навіть не можу цього зробити.

Енн притиснула ліву долоню до очей.

– Хотіла б я вам вірити, – нещасним голосом промовила вона.

– Спробуй , мамо, – сказав Ричард.

– Енн, будь ласка! – сказав я.

– Я знаю, це важко сприйняти, – погодився Перрі. – Я знаю, що це так, бо живу з цим усе життя. Я бачив безплотних духів, іще як був малям.

Я глянув на нього з раптовою неприязню. Безплотних духів? Наче я якась химера.

– Пробачте, – сказав мені Перрі, всміхаючись.

– Що сталося? – спитав Ричард, а Енн опустила долоню й подивилась на Перрі з цікавістю.

– Він насупився, – відповів Перрі, не припиняючи посміхатись. – Мабуть, я сказав щось, що йому не сподобалось.

Ричард знову подивився на Енн.

– Що скажеш, мамо? – спитав він.

Енн зітхнула.

– Я просто не знаю.

– Яка від цього шкода?

– Яка шкода ? – Вона вражено дивилась на нього. – Давати мені надію, що твій батько досі існує? Ти знаєш, скільки він значив для мене.

– Місіс Нільсен… – почав Перрі.

– Я не вірю в життя після смерті, – відрізала Енн. – Я вірю, що коли настає смерть, ми помираємо, і на цьому все. А ви хочете, аби я…

– Місіс Нільсен, ви помиляєтесь , – заявив Перрі. Він захищав мою присутність, і все ж я був ображений його самовпевненим тоном. – Ваш чоловік стоїть просто перед вами. Як би це могло бути, якби він просто помер?

– Я його не бачу, – відповіла Енн. – І я не можу в це повірити лише тому, що так стверджуєте ви.

– Мамо, Перрі проходив перевірку в Каліфорнійському університеті, – зауважив Ричард. – Він підтверджував свій хист безліч разів.

– Ричарде, ми говоримо не про шкільні тести. Ми говоримо про тата ! Про людину, яку ми любили !

– Тим більше… – почав Ричард.

– Ні. – Вона похитала головою. – Я просто не можу дозволити собі вірити в таке. Якщо я повірю, а потім з’ясується, що це неправда, я цього не переживу. Мене це вб’є .

О, ні , в раптовому смутку подумав я. Знову смертельна втома здолала мене. Чи це було внаслідок витрати зусиль на моє палке бажання переконати Енн, чи внаслідок її нескінченного горя, я не знав. Знав лише, що мені потрібен новий відпочинок. У мене вже все пливло перед очима.

– Лише спробувати , мамо? – наполягав Ричард. – Невже ти навіть не хочеш спробувати? Перрі каже, ми можемо побачити тата, якщо…

– Енн, я приляжу на деякий час, – сказав я. Знав, що вона мене не чує, та все одно сказав.

– Він говорить до вас, місіс Нільсен, – сказав Перрі. – Зараз він нахиляється до вас.

Я спробував поцілувати її волосся.

– Ви це відчули? – спитав Перрі.

– Ні , – жорстко відповіла вона.

– Він щойно поцілував ваше волосся.

Їй перехопило подих, і вона тихо заплакала. Ричард підхопився й поспішив до неї. Присівши на поручень її крісла, він притягнув її до себе.

– Все гаразд, мамо, – прошепотів він і суворо глянув на Перрі. – Невже треба було це казати? – спитав він.

Перрі знизав плечима.

– Я лише сказав, що він зробив, і все. Перепрошую.