Ричард Матесон - Куди приводять мрії

– Я знаю, як ви почуваєтесь, місіс Нільсен, – несподівано перебив Ричарда Перрі. – Але повірте моєму слову. Я бачу його просто поруч із вами. На ньому темно-синя сорочка з коротким рукавом, сині картаті штани і шкіряні черевики. Він високий, білявий, міцної статури. В нього зелені очі, і він занепокоєно дивиться на вас. Я впевнений, він хоче, аби ви повірили, що він досі тут.

– Енн, будь ласка , – сказав я.

І знову глянув на Перрі.

– Почуй мене, – благав я його. – Ти маєш мене почути.

– Він говорить знову, – сказав Перрі. – Здається, він каже « печаль мені» чи щось таке.

Я зі стогоном обернувся до Енн. Вона намагалась не плакати, але не могла стримати сліз. Її зуби були стиснуті, дихання важке й нерівне.

– Будь ласка, не робіть цього, – прошепотіла вона.

– Мамо, він намагається допомогти , – сказав Ричард.

– Не робіть цього. – Вона похапцем підвелася і пішла геть.

– Енн, не йди, – благав я.

Ричард кинувся був за нею, але Перрі зупинив його.

– Нехай звикне до самої ідеї, – сказав він.

Ричард неспокійно озирнувся.

– Він тут ? – спитав він. – Мій батько?

Я не знав, що робити. Я хотів бути з Енн. Але як я міг покинути єдину людину, яка здатна була бачити мене?

Перрі поклав руки на плечі Ричарда і розвернув його обличчям до мене.

– Він перед вами, – сказав Перрі. – Десь за метр від вас.

– О Боже. – Голос Ричарда був слабкий і тремтів.

– Ричарде! – Я зробив крок до нього і спробував взяти його руки в свої.

– Зараз він просто перед вами, намагається тримати вас за руки, – сказав Перрі.

Ричардове обличчя зблідло.

– Тоді чому я не можу бачити його? – спитав він.

– Можливо, побачите, якщо вмовите вашу матір на сеанс.

Попри захват від слів Перрі я не міг довше лишатися з ним – я мав бути з Енн. Ідучи від них, я чув, як голос Перрі лунає за спиною, все тихіше:

– Він іде за вашою матір’ю. Напевно, він хоче…

Далі я не чув. Нервуючись, я поспішав слідом за Енн, намагаючись наздогнати її. Чим би не був той сеанс – спіритичний сеанс? – Енн має на нього погодитись. Я ніколи не вірив у такі речі, ніколи навіть не думав про це. Але змушений був думати тепер. Перрі бачив мене, справді бачив . Думка, що з його допомогою Енн і діти можуть також мене побачити (або навіть почути), окрилювала мене. І більше ніякої скорботи!

Я застогнав від несподіваного смутку. Туман зібрався знову, заважаючи мені бачити Енн. Я спробував бігти, але рухатись ставало все важче.

«Я маю наздогнати її!» – думав я.

– Енн, зачекай! – крикнув я. – Не полишай мене!

« Ти маєш рухатись уперед » – немов якийсь голос пролунав у моїй голові. Я не слухав його і продовжував свій шлях, повільніше… ще повільніше… Я знову був на дні того темного озера. Свідомість почала згасати.

« Будь ласка! – подумки благав я. – Має бути спосіб заспокоїти Енн і дітей, дати їм знати, що я ще існую!»

Я підіймався схилом до нашого будинку. Обабіч під’їзної дороги перцеві дерева тріпотіли на вітру. Я намагався вдихнути їхній запах, але нічого не відчував. Небо над головою було затягнено хмарами. Буде дощ, подумав я. Цікаво, чому я тут опинився.

Я увійшов у будинок – вхідні двері були тепер для мене не твердіші за повітря. І тоді зрозумів, навіщо прийшов.

Енн, Ричард і Перрі сиділи у вітальні. Йєн має бути в школі, подумав я, Марі – у школі мистецтв у Пасадені.

Джинджер лежала біля ніг Енн. Коли я увійшов до вітальні, вона різко підняла голову й подивилась на мене, притиснувши вуха. Цього разу мовчки. Перрі, який сидів на дивані поруч із Ричардом, обернувся й глянув на мене.

– Він тут, – сказав він.

Енн і Ричард машинально глянули в мій бік, але я знав, що вони мене не бачать.

– Він виглядає так само? – схвильовано спитав Ричард.

– Так само, як і на цвинтарі, – відповів Перрі. – Він вдягнений у ті речі, що були на ньому в ніч автокатастрофи, чи не так?

Ричард кивнув:

– Так.

Він глянув на Енн; я теж не зводив з неї очей.

– Мамо? – сказав він. – То ти…

Енн перервала його.

– Ні, Ричарде, – тихо, але твердо сказала вона.

– Але в ніч автокатастрофи тато справді був вдягнений саме так, – наполягав Ричард. – Звідки міг Перрі це знати, якщо не…

– Ми знаємо це, Ричарде, – знову обірвала його Енн.

– Я дізнався про це не від вашої родини, місіс Нільсен, даю вам слово, – сказав Перрі. – Ваш чоловік стоїть он там. Погляньте на вашу собаку . Вона його бачить.