Ричард Матесон - Куди приводять мрії

– Коло не розривати? Ви… ідіот! – і вибігла слідом за Йєном.

Я глянув на опудало, що стирчало посеред вітальні, мов побляклий манекен з очима кататоніка.

– Чорти б тебе взяли! – прошипів я. Потім швидко наблизився до нього.

Вхопившись за нього, я, на неприємний подив, відчув дотик його тіла. Воно було мертве й холодне.

Мною оволоділа відраза, адже істота вчепилася мені в руки, стиснувши їх своїми крижаними пальцями. Я скрикнув, мов поранений, і почав вириватись від неї. Я бився з власним трупом. Уяви, Роберте: моє мертве обличчя в сантиметрах від мене, мої мертві очі, що витріщаються на мене…

– Забирайся геть! – кричав я.

– Геть, – тупо повторювало воно.

– Йди до біса! – волав я.

– До біса, – бурмотіло воно.

Нарешті, переляканий, ледь стримуючи нудоту, я вивернувся з його задубілих пальців.

– Обережно, він падає! – скрикнув Перрі.

І раптом опустився на подушку крісла, в якому сидів.

– Він зник, – прошепотів Перрі.

Так і було. Щойно я вивільнився від цього опудала, воно почало валитись у мій бік, а тоді розтануло в повітрі в мене на очах.

– Щось штовхнуло його, – сказав Перрі.

– Заради Бога, Перрі , – голос Ричарда тремтів.

– Можна мені ковток води? – спитав Перрі.

– Ви казали, що ми його побачимо .

– Ковток води, Ричарде? – знову попросив Перрі.

Коли Ричард встав і пішов до кухні, я уважно придивився до Перрі. Що з ним було не так? Як він міг бути настільки близьким до істини, а потім так помилятися?

Я обернувся до кухні, почувши, як відкорковують пляшку питної води «Спарклетт».

«Як взагалі сталося, що Ричард зв’язався з Перрі? – думав я. – Знаю, він хотів як краще, але тепер стало гірше, ніж будь-коли».

Розвернувшись, я сів поруч із Перрі.

– Послухай, – сказав я.

Він не ворухнувся. Так само сидів, зсутулившись. Він мав нездоровий вигляд. Я потягнувся до нього й торкнувся його руки, але він не зреагував.

– Перрі, що з тобою не так? – спитав я.

Він неспокійно здригнувся. У мене з’явилась ідея, і я повторив запитання подумки.

Він насупився.

– Іди геть від мене, – буркнув він. – Усе скінчено.

– Скінчено? – Якби я міг придушити його, я б це зробив. – Як щодо моєї дружини? Для неї теж усе скінчено?

Запам’ятавши ці слова, я подумки повторив їх.

– Все скінчено, – процідив він крізь зуби. – Кінець .

Я почав обмірковувати наступну фразу, але одразу ж зупинився. Він відгородився від мене, створивши навколо себе вольовий бар’єр.

Я озирнувся – увійшов Ричард і простягнув склянку води. Довгим затяжним ковтком Перрі осушив її, а тоді зітхнув.

– Мені шкода, – сказав він. – Я не знаю, що сталося.

Ричард холодно дивився на нього.

– А як же моя мати? – промовив він.

– Ми можемо спробувати знову, – сказав Перрі. – Я переконаний…

Ричард сердито обірвав його.

– Вона ніколи не пробуватиме знову, – випалив він. – Хоч що б ви тепер казали, більше вона вам не повірить.

Я встав і пішов від них. Несподівано я чітко зрозумів, що маю покинути це місце. Більше нічого я зробити не міг. Одна думка володіла мною: «З цієї миті моя присутність втрачає сенс».

Я намагався покинути свій дім і піти далі, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкості вже не було, хоч я і почувався невимірно сильнішим, все одно не міг вирватися на волю. Піти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.

Тієї миті, коли я подумав про це, я знов опинився в будинку. Вітальня була порожня. Минув певний час. Який саме, я не знав – плин часу був поза межами мого розуміння.

Я увійшов до залу. Джинджер лежала на дивані перед каміном. Я сів поруч із нею. Навіть не ворухнулася. Марно я пробував гладити її по голові. Вона міцно спала. Контакт перервався, і я не знав чому.

Пригнічено зітхнувши, я встав і пішов до нашої спальні. Двері були відчинені, і я увійшов.

Енн лежала на ліжку, Ричард сидів поруч із нею.

– Мамо, чому ти не можеш хоча б припустити можливість, що це міг бути тато? – запитував він. – Перрі присягається, що він був там.

– Давай більше не будемо говорити про це, – сказала вона.

Я бачив, що вона знову плакала. Її очі почервоніли, шкіра навколо них набрякла.

– Хіба це так неможливо? – спитав Ричард.

– Я не вірю в це, Ричарде, – відповіла вона. – От і все.

Побачивши вираз його обличчя, вона додала:

– Перрі може мати певну силу, я цього не спростовую. Але він не переконав мене, що після смерті щось існує. Я знаю, що ні, Ричарде. Я знаю, що твій батько пішов, і ми маємо…