Ричард Матесон - Куди приводять мрії

«Відпусти, – от і все, що я міг подумати. – Відпусти ».

Я побачив стовп білого світла, що з’явився переді мною, і людську істоту всередині.

– Хочеш, я допоможу тобі? – спитала вона. Мій розум був не досить сприйнятливим, аби зрозуміти, чоловік це чи жінка.

Я намагався говорити, а потім здаля почув голос Енн, що кликав мене, і озирнувся.

– Ти, мабуть, дуже довго пробув тут, – мовила істота. – Візьми мене за руку.

Я знову глянув на неї.

– Я тебе знаю?

Я ледь міг говорити. Мій голос звучав, як неживий.

– Зараз це не важливо, – відповіла істота. – Просто візьми мене за руку.

Я дивився на неї порожніми очима. Енн знову покликала мене. Я похитав головою. Ця істота намагалася забрати мене від неї. Я цього не дозволю.

– Забирайся, – сказав я. – Я йду до своєї дружини.

І знову я залишився в тумані сам.

– Енн? – покликав я. Мені було холодно і страшно. – Енн, де ти?

Мій голос був, наче голос мерця.

– Я не бачу тебе.

Щось почало витягувати мене з туману. Щось інше намагалося стримати мене, але я прагнув звільнитись – це щось було не Енн, я знав це. А я мав бути з Енн. Вона – єдине, що мало для мене значення.

Туман почав розсіюватись, і я виявив, що можу рухатися далі. У пейзажі, який відкрився мені, було дещо знайоме: широкі зелені галявини з металевими табличками, що виблискували на землі, всюди букети квітів – десь висохлі, десь зів’ялі, десь свіжі. Я бував тут раніше.

Помітивши віддалік фігуру, що сиділа на траві, я попростував до неї.

«Де я бачив це місце?» – намагався пригадати я. Нарешті, наче бульбашка з болотного мулу, виринув спогад. Вон. Чийсь син. Ми знали його. Тут він був похований. «Як давно?» – питав я себе й не міг відповісти. Час здавався загадкою без відповіді.

Тепер я бачив, що фігура на траві – це Енн, і рушив до неї якнайшвидше. Не знаю чому, але мене переповнювало змішане почуття радості й скорботи.

Наближаючись, я покликав її. Вона нічим не видала, що бачить мене або чує. З невідомих причин мене це вже не здивувало. Я сів поруч із нею на траву та обійняв її. Нічого не відчув, та й вона ніяк не зреагувала на мій дотик, а далі дивилась у землю. Я намагався зрозуміти, що відбувається, але ніяк не міг.

– Енн, я кохаю тебе, – прошепотів я. Це все, на що був здатен мій розум. – Я завжди кохатиму тебе, Енн.

Мене огортав відчай. Я глянув на землю – туди, куди вона дивилася. Побачив квіти й металеву табличку з ім’ям.

Кристофер Нільсен/1927 – 1 974 . Я дивився на табличку, занадто вражений, щоб реагувати. Я смутно пригадав: якийсь чоловік намагався переконати мене, що я помер. Чи був це сон? Чи було це сном зараз? Я похитав головою. З причини, яку не міг сформулювати, концепція сну була неприйнятна. А це означало, що я мертвий.

Мертвий .

Чому таке нищівне відкриття лишило мене таким неймовірно байдужим? Я мав би кричати від жаху. Натомість я лише роздивлявся надгробок, своє ім’я, дату свого народження, дату своєї смерті.

Потроху в мені зростала одержимість. Я був там, унизу? Я ? Моє тіло ? Я відчув у собі сили з’ясувати це напевне. Я міг спуститися туди, побачити свій труп. Промайнув спогад: « Можеш зазирнути всередину, якщо спробуєш ». Де я чув ці слова? Зазирнути всередину чого?

І тут прийшло розуміння. Я міг спуститися й зазирнути у власну труну. Побачити себе й пересвідчитись, що я помер. Я відчув, як моє тіло подалося вперед і вниз.

– Мамо?

Я здивовано озирнувся. Наближався Ричард у супроводі худого чорнявого юнака.

– Мамо, це Перрі, – мовив Ричард. – Той, про якого я тобі казав.

Я недовірливо подивився на молодика.

А той дивився на мене.

– Твій батько тут, Ричарде, – спокійно промовив він. – Сидить біля таблички зі своїм ім’ям.

Я скочив на ноги.

– Ти мене бачиш ? – спитав я. Мене приголомшили його слова й те, що він дивився просто на мене.

– Він щось каже, чого я не можу розібрати, – сказав Перрі.

Я подивився на Енн. Мене знов охопило хвилювання. Я міг спілкуватися з нею. Дати їй знати, що досі існую.

Енн не зводила очей з юнака. На її обличчі було написане страждання.

– Вір йому, Енн, – сказав я. – Вір йому.

– Він знову говорить, – сказав Перрі. – До вас, місіс Нільсен.

Енн здригнулася й перевела погляд на Ричарда, благально промовляючи його ім’я.

– Мамо… – Ричард виглядав збентеженим і непохитним водночас. – Коли Перрі каже, що тато тут, я йому вірю. Я ж казав тобі, він…

– Енн, я тут ! – крикнув я.