Юрий Винничук - Місце для дракона

«Не доб’юся я нічого, – бідкаючись, розмірковував князь. – Правда, є ще один шлях – добром узяти. Чом би й ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатись не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

Князь і цього дня, і надалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, й дракон їх читав, заплющившись, похитуючи у такт головою.

Звідтоді день у день сходилися вони утрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи даються так легко. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода і Настасія.

Кілька днів пустельник не з’являвся в печері, а що це й раніше траплялося, то ні дракон, ані князь не дуже й хвилювалися. Працюючи над літописом, він не раз усамітнювався. Але четвертого дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер траскав розчахнутими вікнами, рами рипіли і протягло скавуліли. Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав пустельник.

– Нічого, нічого, – заспокоював себе дракон, – заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

– Добре, що ти мене сюди завіз… Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, Господи, вмерти серед темної ночі…

– Ні-ні, не покидайте мене, – жахнувся дракон.

– У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

– Так… після того, як змирився, що я на герць не йду, бачимося ледве не щодня.

– Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

– Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

– Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці… Ти – той ніж. Ти все ще біля горла… Податок збільшили – дракон винен. Хлопців до війська забрали – дракон винен. Град вибив збіжжя – і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати… Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

– То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

– Шкодую… Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

– Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!

– Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

– Але мені не дають!

– То йди звідси! – аж застогнав пустельник. – Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі, в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?… Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як Бог, хто не терпів, як пес!

– Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

– Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна – гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу, – поети гинуть у першу чергу.

– Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботина! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?… Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

– Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

– Вам! Вам – за все те добро, що зробили для мене!

– Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

– І глупота завойовувала світ.

– Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони – людяніші! – Пустельник рвучко звівся на ліктях. – Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! – та тут же й схопився за серце. – Ти ще не все… не все… сказав…