Юрий Винничук - Місце для дракона

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

– Ви вже прийшли?

– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… Адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…

– Кажіть. Я на все згоден.

– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

– Добре.

– Твої вірші…

– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

– Збережу.

– А мене поховайте біля мого вчителя.

– Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я – князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?… Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

– Хіба не видно, що я і є дракон?

– Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?

– О, ясна панно, це для мене велика честь… – Він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. – Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

– На великого-великого метелика.

– Правда? – Він засоромився й опустив очі.

– Я, знаєте, як увійшла, відразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»

– Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

– Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

– Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».

– А мені… мені снилося – ой, тільки нікому не розповідайте! – мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так гидко – бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.

– Хіба вам не хочеться закохатися?

– Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни – це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» – побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.

– А як вам той лицар з голубою стрічкою?

– Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!

– Зате, видно, бувалий.

– Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

– А вам що – навіть серце не тьохне?

– Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

– Чим же він так вас полонив?

– Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним…

– І на край саду?

– Ха-ха… не тільки.

– Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.

– Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали… І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!

– Ви мені лестите.

– Метелику, не повірите – мені ще ні з ким так легко не розмовлялося, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці… Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою… Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад… А там у саду… я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!