Юрий Винничук - Місце для дракона

– Хто ви? – спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

– Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, – проказав найстарший. – А це мій джура і двоє слуг!

– Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

– Ми й самі гаразд не знаємо, їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чергова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо, вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

– Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів переймати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення.

Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно – кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло – кращого жениха для Настасії годі шукати.

– Так, я волів би, щоб його не було, – сказав князь до воєводи. – Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

– Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

– Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.

– Справді… Може таке статися, що він заґавиться, а хтось інший і зарубає змія.

– Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть – хто більше вартий престол посісти?

– Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є – той уб’є. Та ба – дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

– А ви б на моєму місці не так?

– Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

– А я про що кажу? От-от – Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

– Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

– Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде – виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?… А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки – трошки теє… – Князь покрутив пальцем біля скроні. – Що ви на це?

– А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

– Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь – я чи ви?

– Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…

– Ну, вже таки й дурницю! – надувся князь. – Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

– Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

– Пане Антосю! Та ви мудра голова!

На світанку два вершники вигулькнули з густого туману й спинилися біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.