Юрий Винничук - Місце для дракона

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ремиґнув.

– Не давайте йому більше, – сказав пустельник. – Ще бешкетувати почне.

– О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай все рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. Отоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. І вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні… Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна…

– Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

– От бачите! Як ви його вчили? – підвищив голос князь. – Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок – ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку – га? Хе-хе-хе! – хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд… Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

– Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

– От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що – в петлю?

– Чому в петлю?

– Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде… «Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?» Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? Їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

– А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

– Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, ґевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що – патріотичні почуття притуплені?

– Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще…

– Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, і той сміх передався його сусідам – спочатку зареготав пустельник, а тоді дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

– Оце так! – похвалив князь. – Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж…

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

– ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха. Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

– Фу-у, аж вуха позакладало, – нарікав князь. – Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

– Давай… пішли… Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.

Наступного ранку дракон прокинувся з легким болем голови. Та коли поплюскався в озерці, а потім потримав біля скроні жмут любистку, біль минувся, й він із задоволенням розлігся на траві, підставивши черево сонцю. Пригадалася розмова з князем.

Ну як я можу допомогти цьому чоловікові? Ціною власного життя?… А, зрештою, що мені чужі клопоти?… Патріотичні почуття… що він мав на увазі? Який я маю зв’язок із Люботином? Князь, звичайно, славний чоловік, але вмирати лише через нього якось не хочеться… От заради мого вчителя я б… І на муки… не те що…

До вуха його долинуло глухе постукування об камінь, яким було завалено вихід на галявину. Дракон відсунув брилу і побачив обох вчорашніх гостей.

– Ну, я не казав? – замахав руками князь. – Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

– А що таке? – здивувався дракон.

– А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися по хатах. Все. Можеш тішитися. Ти свого домігся.

– Нічого я не добивався.

– Хіба? Ти не вилазив з печери – цього не досить? Лицарям набридло панькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

– Заспокойтеся, ваша світлість, – сказав пустельник. – Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Янгольське!

– Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з’їду. Хоч нікому не розказуй – сором же який!

Князь і цього разу приніс вино та не забув ще й кубки прихопити. В широкій лапі дракона кубок виглядав, мов наперсток.