– Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.
Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:
– Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене правильно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька… За кого її віддам?
– Я розумію… Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.
– Гм… Ну, так… Діло делікатне.
– Отож. А завтра приїжджайте… зведу вас.
– Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?
– Одна.
– Як – одна?! Всього одна?!
– А ви думали скільки!
– Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?
– Такий вродився.
– Ну, пішли часи… Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.
2
Пустельник зайшов до печери.
– Агов!
Почувся сухий кашель.
– Я тут, – озвався дракон. – Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.
– Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?
– Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.
– Видно, передумали. Ти знаєш що – є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.
– О, я з радістю переселюся туди. Де це?
– Зовсім неподалік. Над самою річкою.
3
Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.
– Рай, та й годі, – зрадів дракон. – Повік вам буду вдячний.
– Сподобалося?
– Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері – і світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.
Посеред галявини світилося голубе око озерця. І дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.
«Як йому сказати про князя? – думав пустельник. – З чого почати?»
Сонце висіло над головою золотим яструбом і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.
– Чуєш, ти можеш зачинити вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.
– Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!
– Е-е, що там… – пом’явся трохи, та врешті випалив: – Був у мене князь…
Усмішка щезла з драконової морди.
– Що він хотів?
– Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.
– А він?
– Злився, що грамоти тебе навчив… Ну і взагалі… Я пояснив йому, що ти й без книг зла б не чинив…
– Звичайно.
– …не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає – йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська – однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни – всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.
– Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миша, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.
– От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?
– Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться…
– Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.
4
– Ну як він? Згоден зі мною говорити?
– Та згоден. Куди ж йому подітися?
– Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, – черкнув долонею по горлу. – Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.
– Він… оце… печеру поміняв…
– Гм… З чого б то?
– Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. – Помовчав та: – Ну що… пішли?
– Та вже ж.
Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.
– Це тут. На тім боці.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу