Юрий Винничук - Місце для дракона

– Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

– Заки він його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

– Ну що там? – озвалася баба, дожувавши м’ясо.

– Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемося ми з цього лісу до вечора?

– Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

– Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

– Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

– Чортова карга! – вилаявся пан Лаврін. – Вона, здається, пошила нас в дурні.

– Схоже на те, – погодився джура. – За її словами – це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

– Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

– Доброго вечора, – привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.

– Доброго й вам.

– Як здоров’я?

– Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

– Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

– Я до вас на пораду приїхав, – сказав князь.

– О-о, то щось велике в лісі здохло.

– Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

– Чого ж не чув?

– У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

– Він і не покаже.

– Як то?! А вам звідки теє відомо?

– Я говорив з ним.

– З драконом?!

– Так. Це дуже миле сотворіння.

– Вперше щось подібне чую.

– А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

– Гм, це й зіправді якесь диво дивнеє.

– То ще не все. Він і книги читає.

– Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

– Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

– Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?

– Він мене попросив.

– І що ж він там читає?

– Все, що даю йому.

– Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

– Дав.

– Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!

– Я? Мщуся? А то за що?

– А що – ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

– Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

– Яким же се?

– Добрим.

– То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

– Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.

– Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не треба було вчити.

– Він мене дуже просив… Ну, я й… Просто ми з ним затоваришували.

– Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

– Які вже є.

– Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

– Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати, і щоб його ніхто не рухав.

– Але ж так не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

– Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

– Пресвята Діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, – гукнув до воєводи, – ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

– Я можу прочитати.

– Що – вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

– Як хочете. Вірші гарні.

– Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби він вийшов на герць?

– Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.