Юрий Винничук - Місце для дракона

– Цс-с-с! Про вовка промовка…

І справді – до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

– Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? – спитав радник, роззираючись по стінах. – Скільки мух… Звідки вони беруться?

– Я би вам сказав звідки, – вклонився шинкар. – Але й не знаю, чи можна.

– Я вам дозволяю.

– Це все з-за гряниці! От звідки.

– Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

– У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

– Ми з ними боремося, – підказала Ривка.

– І перемагаєм! – закивав головою шинкар. – Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощинка з карбами.

– Гм-гм… – зам’явся радник. – Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

– Вітчизняні мухи найкращі в світі! Їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?… Це гудуть загряничні мухи! А наші – та їх зовсім не чути. Сказано – свої.

– Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

– Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: «Щоб більше сюди не ходив!»

– Ага! – насторожився радник. – То ви вважаєте, що й він з-за границі?

– Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм – люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі – самі знаєте – найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

– Пфу-у… – радник аж витер спітніле чоло. – Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш…

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

– Вей-вей, яке страхоття! – сплеснула руками Ривка.

– Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, – сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: – Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

– Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по писаному.

– Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

«Під веселим раком» зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами.

– Бажанта треба запікати не одразу, як впольовано, – басував Кельбас із Цюкалівки. – Тра, щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

– Оце! – розреготався Юхно з Косогора. – То він засмердітися має, чи як?

– Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

– То він має у пір’ї лежати?

– Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

– До дідька з вашими гнилими бажантами! – траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. – Бажанти їм у голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався, там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

– А тебе ніхто й не кликав, – буркнув Кельбас. – Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що…

– Де? В нас? – спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. – Та в нас недавно велетень такий був, що… що…

– Знаю, – кивнув Кельбас, – земля дрижала. Та вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув би меча і кинувся на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

– Ну-ну, – сказав Кельбас. – Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я – твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

– В нас так не жеруть, – огризнувся Гудбрант.

– Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принаймні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви більше п’яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

– Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

– Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, – втрутився Юхно. – Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.