Юрий Винничук - Місце для дракона

– Е-е… та що ви, далебі, – встряв пустельник. – Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

– Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави – велика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

– Та нічого там такого нема, – одмахнувся рукою пустельник. – Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

– О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

– Нема в нього ніяких дукатів, – заступився пустельник. – Це образ такий.

– Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаємо…

– Ось маєте! І це не єретик? – князь потрусив у повітрі рукописом. – Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?… А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де – на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому Богу душу винному Люботині?… За що мені така кара, Господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду – явленіє пресвятого Григорія, в миру – дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом – з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

– Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді – гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

– Він талант, – погодився пустельник. – Справжній християнин.

– Ну, ти не той… – надувся князь. – Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в Писанії: «І пошлю на вас змія». А цей, з дозволу сказати, змій, – князь поплескав дракона по лапі, – викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

– Вже вісім, – відповів дракон.

– Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

– Ну-ну, ти не захоплюйся! – заметушився князь. – Такому, як ти, й діжки мало.

– Смачно, – облизався дракон.

– Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз… Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька – куріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано – дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина… Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні… Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви – все, як повинно бути. А ти… лінюх… ну, хіба ж так можна?