Юрий Винничук - Місце для дракона

Двоє лицарів під’їхало до радника.

– Панове лицарі, хочу вам подякувати за турботу і патріотичний запал, але до битви вас не допущено.

– Ге! А то чого?! – обурився Кельбас.

– А того, що нема вас у списку.

– Що це за анахтемські порядки! – зашуміли лицарі.

– Заспокойтеся! Усе робиться для вашого ж добра. У пана Кельбаса нема джури. А без джури битися з драконом суворо забороняється. Цього вимагають приписи безпеки.

– А при чім тут я? – спитав другий лицар. – У мене ж є джура.

– У вас є джура, але нема коня.

– А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?

– На мулові.

– То це мул? Чого ви знущаєтесь?

– Я не знущаюсь, а тільки стежу, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння – чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.

– Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?

– Правда, правда! – загукали лицарі. – Такого не буває.

– Гаразд, прошу проїхатися, – згодився радник. – Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.

Лицар слухняно проїхав риссю вздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.

– Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.

– Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.

Всі присутні гримнули сміхом.

– І де це ви такого герба роздобули? – засміявся й собі радник.

– А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але що був єси витязем, то дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі». Так і в літописі записано. Я не брешу.

– А що зі мною? – заскиглив Кельбас.

– А з вами просто – йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури, як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!

– Це ви до чого?

– А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.

– Та це трісло щойно! Як на коня сідав!

– Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться – скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?

– Зараз зашию.

– Раніше треба було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.

– Та я найму когось.

– Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір – це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.

З города долинуло баламкання дзвонів.

– О, прошу! Це вже служба Божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу Богородиці Діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.

Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них – в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.

– Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.

– А-а, це ви! Чув про вас.

– Певно, мало приємного чули. Але що поробиш – така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.

– Що ж вам ще від мене треба?

– Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони – це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регляменту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння – кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня – це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова – ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?

– Звичайно.

– Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі раду давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. І цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити… ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?