Юрий Винничук: Вікна застиглого часу

.

Я народився в Станіславі і перші шість років мешкав на вулиці Голубій № 11, недалеко від залізниці, а під № 9 жила відома авторка кулінарних книг Дарія Цвек. З нею часто спілкувалася моя бабуся.

Ця маленька вуличка інколи мені сниться, я й досі бачу її своїми дитячими очима, але ніколи від 1958 р., коли ми переїхали на Софіївку, я там не бував. Тим часом культ того мого першого помешкання існував ще довго, принаймні завше, коли ми з батьками їздили до Львова поїздом, мені казали: «Помахай ручкою нашій хаті!» Але й пізніше, коли я виріс, то завше жадібно вдивлявся з вікна вагону, намагаючись розгледіти серед зелених дерев той двоповерховий будиночок Мандриків і Супрунів, у якому ми винаймали два покої з кухнею.

Дівчинка, яка померла ще малою, мешкала поруч. Батьки мені сказали, що вона виїхала жити до бабці, знаючи, як я можу її смертю перейнятися, і я довгий час вірив у це.

Це моя перша повість, яку я написав у 1982 р. і запропонував журналам «Жовтень», «Дніпро» та «Київ».

Романа Іваничука чомусь обурила чортівня, хоча він сам про чортів писав у повісті «Манускрипт з вулиці Руської». Володимир Дрозд, який був редактором «Києва» і теж творив химерну прозу, так само відкинув повість. І тільки Валерій Шевчук, який не був редактором і від якого нічого не залежало, схвально про цей твір відгукнувся й підтримав мій занепадаючий дух.

Події в повісті відбуваються наприкінці 1950-х років в моєму рідному місті Станіславі.

Софіївка – околиця Станіслава неподалік від Майзлів, Каспрівки, Гірки, Вовчинецької дороги і поруч із маленькою річечкою Рудкою. Тут я мешкав до 1974 р. в будинку під № 10.

Окремі герої повісті – реальні особи. Зокрема Чорна Манька, що мешкала насправді на Вовчинецькій вулиці і згодом була оспівана ще одним станіславівським письменником Юрієм Андруховичем. У вірші «Елегія сусідських облич» він писав з ностальгією:

Пан Суслик мешкав під № 8, а корчма була навпроти. «Вам подадуть» – згодом виїхав до Ізраїлю й писав тужливі листи Сусликові. У книзі «Спалах» я змінив був прізвище на Буслик, та, гадаю, зараз це вже не має сенсу.

Глухого хлопчика і справді переїхав потяг, а що на ньому був светрик такий самий, як і в мене, то мама, повертаючись з роботи додому, ще здалека це побачила і чимдуж побігла до колії. Того вечора вона не підійшла, як то було у нас призвичаєно до столу, під яким я ховався, і не запитала: «А де ж це наш Юрчик подівся?», а вихопила мене і почала тулити до себе та цілувати, а я ображався і відвертався, нічого не розуміючи.

Італійський оперовий співак.

Популярний італійський естрадний співак 50-х років.