Юрий Винничук - Вікна застиглого часу

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднилося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустищі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, заіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір – скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.

З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з довколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.

Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи звідси? Ні, таки звідти.

Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в ґрунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.

Головне – не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба – ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?

Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.

Хтось там є. Гей! Хто там?!

Шепіт затих.

Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!

Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.

Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.

Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:

Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…