Юрий Винничук: Вікна застиглого часу

Він падає на коліна.

– Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

– Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

– Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

– То є байки, – махнув рукою пан Суслик. – Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там – камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

– Що ви таке говорите? – вибухнула господиня. – Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

– Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

– Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на Святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

– Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати, коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

– Робиться нецікаво, – сказала до Антося.

– То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже, було темно і нестямно пахла матіола.

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють – прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, – глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами птахів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки – золоті ящірки, – може б, здвигнув каміння, а так – сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно цю тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся роз пускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім пору була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити, що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.