Юрий Винничук - Вікна застиглого часу

– О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встигає помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, – це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! – спалахує в його свідомості і гасне.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

– Саме кропу мені й бракувало.

Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.

– Мняв, привіт!

Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.

В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.

– Ти що, не пізнаєш мене? – Зі всього було видно, що це його дуже тішить. – Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.

– То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

– Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

– Неважко здогадатися.

– Пропав твій королевич? Цього треба було чекати.

– Але чому?

– Всі королевичі, а понадто зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

– Я його так і не поцілувала.

– Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

– Що ж тепер робити?

– Годину тому його бачили в наших володіннях.

– На пустищі?

– Хай на пустищі.

– Що ж він там робив?

– Блукав.

– І йому ніхто не показав дороги?

– А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, взявши його і челядь за котів, швиргонув у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

– Осінь?

– Ліричні відступи залиш на потім.

– Ми підем через дупло?

– Ніколи в світі! На пустищі легше шукати. А як через дупло – то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

– Хіба пустище і королівство не однакових розмірів?

– Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустище зустріло їх непривітно.

– Господи, який тут туман.

– Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

– Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розкладний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

– Бачу! – вигукнув він. – Біжімо!

Бігти пустищем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування – згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини.

– Він уже внизу, – сказав сумно міністр. – Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

– Його тут нема, – занепокоїлась Марта. – Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

– Ось він! – вказав пальцем на рештки багаття.

– Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.

– Бачиш кущик кропу?

– Ну?

– Оце і є твій Антось.

– Що ти плетеш?

– Подивися сама.

Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула – довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.

– Невже ми нічого не можемо зробити?

– А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

– Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

– Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш – чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга – рости десь у яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

– Я готова.

– Марто, – заметушився міністр, – не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

– Його виманила чарами Бузинова пані.

– Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій – він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти – щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?