Кассандра Клэр - Місто кісток

Холодна хвиля спогадів накрила Клері. Вона пам’ятала, як стояла поряд із Саймоном у вестибюлі, й намагалася пригадати щось із того, що побачила тієї миті… « Я думала, що побачила кота Доротеї, але це була лише гра світла».

Але Доротея не мала кота.

– Ви були там того дня, – мовила Клері. – Я бачила, як ви виходили із квартири Доротеї. Я пам’ятаю ваші очі.

Здавалося, що Магнус замуркотів.

– Мене легко запам’ятати, це правда, – зловтішно мовив він. Потім захитав головою. – Ти не мала б мене пам’ятати. Я використав найпотужніші чари, міцні наче камінь, що огорнули мене стіною, коли побачив тебе. Ти мала би буквально стукнутись об неї.

«Якщо зіткнешся з психологічною стіною, як позбутися душевних синців?»

– Якщо ви знімете з мене закляття, я зможу пригадати все забуте? Усі спогади, які ви вкрали? – запитала Клері.

– Я не можу його зняти, – Магнус почувався незручно.

– Що? – розгнівано запитав Джейс. – Чому ні? Це необхідно Конклаву…

Магнус холодно дивився на них.

– Не люблю, коли хтось указує мені, що робити, малий Мисливче за тінями.

Клері помітила, що Джейсу дуже не сподобалося звертання «малий», але до того, як він встиг відповісти, заговорив Алек. Його голос був м’який, вдумливий.

– Хіба ви не знаєте, як скасувати його? – запитав він. – Я маю на увазі закляття.

Магнус зітхнув.

– Відробити закляття – справа набагато складніша, ніж накласти його вперше. Складність у тій старанності, з якою я все заплутував. Якщо я припущуся найменшої помилки, розплутуючи закляття, її розум можна пошкодити назавжди. Крім того, – додав він, – воно вже слабшає. Ефект сам зникне з часом.

Клері різко глянула на нього.

– Тоді мої спогади повернуться? Усе, що зникло в мене з голови?

– Я не знаю. Вони можуть повернутися всі нараз або поступово. Або ти можеш ніколи не пригадати все те, що забула за роки. Прохання твоєї матері було унікальним, я ніколи такого не робив. Я не маю жодного уявлення, що трапиться.

– Але я не хочу чекати. – Поклавши руки на коліна, Клері міцно їх стиснула, аж побіліли кінчики пальців. – Усе своє життя я відчувала, наче зі мною щось не так. Чогось бракує або щось пошкоджене. Тепер я знаю.

– Я не нашкодив тобі, – перебив її Магнус, його губи злісно вигнулися, оголивши гострі білі зуби. – Кожен підліток у світі почувається розбитим, або не в собі, або якимось іншим – монархом, помилково народженим у сім’ї селян. Різниця лише в тому, що твій випадок – правда. Ти – інша. Може, не краща, але інша. А бути іншим невесело. Хочеш дізнатися, як це, коли тобі пощастило народитися зі знаком диявола? – Він показав на свої очі розчепіреними пальцями. – Коли твій «батько» здригається, глянувши на тебе, а мати повісилася в сараї, збожеволівши від того, що зробила, чи того, що було зроблене з нею? Коли мені було десять років, мій батько намагався втопити мене в затоці. Він знав, що я не його син; що мій справжній батько – демон. Я захистився від нього так, як умів – спалив на місці. Зрештою, я пішов до Безмовних Братів, шукаючи притулку. Вони заховали мене, сказали, що жаль – гірка річ, але краща за ненависть. Коли я виявив, ким є насправді – лише наполовину людиною, – то зненавидів себе. Здавалося, що гіршого й бути не може.

Коли Магнус урвав розповідь, запанувала тиша. На подив Клері, її порушив Алек.

– Це не ваша провина, – сказав він. – Ми не вибираємо, ким народитися.

Магнус виглядав стримано.

– З мене досить. Думаю, ви зрозуміли, про що я. Інший – не означає кращий, Клариссо. Твоя мати намагалася захистити тебе. Не звинувачуй її в цьому.

Клері розслабила руки.

– Я не переймаюсь тим, що інша, – сказала вона. – Я лише хочу бути тим, ким є насправді.

Магнус вилаявся мовою, якої вона не знала. Вона була схожа на тріск полум’я.

– Гаразд. Послухайте. Я не можу відробити те, що зробив, але можу тобі дати ще щось. Частину чогось, що було б твоїм, якби ти виховувалася справжньою дитиною нефілімів. – Він неквапливо підійшов до шафи з книгами, витягнув важку книгу в зотлілій оправі із зеленого оксамиту. Він гортав сторінки, струшуючи пил і клаптики почорнілої тканини. Аркуші були з тонкого напівпрозорого жовтуватого пергаменту, кожен позначений абсолютною чорною руною.

Джейс повів бровами.

– Це копія Сірої Книги?

Магнус, гарячково гортаючи сторінки, не відповів нічого.

– Годж мав таку, – зауважив Алек. – Якось він мені її показував.

– Вона не сіра, – змушена була зазначити Клері. – Вона зелена.