Кассандра Клэр - Місто кісток

– Я не можу повірити, що ти їси, – прошипіла вона.

– Що я маю робити замість цього? – спокійно запитав він.

Усередині холодильник був заповнений молоком, придатність якого закінчилася кілька тижнів тому, та пластиковими контейнерами з наліпками, підписаними червоним чорнилом: «Годжове. Не їсти».

– Ого, він мов божевільний сусід по кімнаті, – зауважила Клері, відволікшись на мить.

– Хто, Годж? Він просто любить порядок, – Джейс узяв один із контейнерів з холодильника і відкрив його. – М-м-м…. Спагетті.

– Не перебий собі апетит, – крикнула Ізабель.

– Саме це я і збираюся робити, – сказав Джейс, зачинив ногою холодильник і схопив виделку з шухляди. Він подивився на Клері. – Хочеш трохи?

Вона похитала головою.

– Звичайно, що ні, – сказав він з набитим ротом, – це ж ти з’їла всі ті канапки.

– Їх було не так багато, – Клері подивилася на Саймона, якому таки вдалося розговорити Ізабель. – Може підемо і знайдемо Годжа?

– Ти гориш бажанням піти звідси.

– А ти не хочеш розказати йому про те, що ми бачили?

– Я ще не вирішив, – Джейс поставив контейнер на стіл і задумливо злизав із пальця соус для спагетті. – Ну, якщо ти так сильно хочеш…

– Хочу.

– Чудово.

Джейс здавався страшенно спокійним, не зловісно спокійним, яким він був раніше, але більш стриманим, ніж мав би бути. Клері стало цікаво, чи часто проявлялися проблиски його справжнього єства крізь щільну й блискучу маску, що нагадувала лакове покриття однієї з японських скриньок її мами.

– Куди ви? – обернувся до них Саймон, коли вони були вже біля дверей. Нерівні пасма темного волосся впали йому на очі. Клері зловтішно подумала, що хлопець виглядав прибитим, наче хтось зацідив у потилицю ломакою.

– Хочемо знайти Годжа, – сказала вона. – Треба розказати йому про те, що сталося в Люка.

До них повернулася Ізабель.

– Хочеш розказати йому про тих двох типів, Джейсе? Ну, тих, що…

– Не знаю, – перервав він її. – Поки що тримай язика за зубами.

Вона знизала плечима.

– Добре. Потім зайдеш? Хочеш супу?

– Ні, – сказав Джейс.

– Як думаєш, може, Годж захоче поїсти?

– Ніхто не їстиме ніякий суп.

– Я хочу трохи супу, – озвався Саймон.

– Ні, не супу, – сказав Джейс. – Ти просто хочеш переспати з Ізабель.

Саймон зніяковів.

– Неправда.

– Який комплімент, – пробурмотіла Ізабель наче до супу, але всміхалася.

– Правда, – сказав Джейс. – Іди й запитай її, а коли вона відшиє тебе, а ми підемо у своїх справах, ти мучитимешся від жахливого приниження. – Він клацнув пальцями. – Хутчій, приземлений, у нас багато роботи.

Саймон відвернувся, почервонівши від збентеження. Клері, яка хвилину тому лише потішилася б із цього, спрямувала свій гнів на Джейса.

– Дай йому спокій, – відрубала вона. – Навіщо так садистично знущатися над людиною тільки тому, що вона не така, як ти?

– Не така, як ми, – поправив її Джейс, але його погляд трохи пом’якшився. – Я збираюся знайти Годжа. Йдете чи ні – це ваш вибір. – Кухонні двері зачинилися, залишивши Клері наодинці з Саймоном й Ізабель.

Ізабель зачерпнула в тарілку трохи супу і присунула її через стіл Саймону. Вона не дивилася на хлопця, та Клері відчувала, що та всміхалася. У темно-зеленому супі плавали якісь коричневі клапті.

– Я йду з Джейсом, – сказала Клері. – Саймоне?

– Я-м бу-мням-ням тут, – пробурмотів він, опустивши голову.

– Що?

– Я залишаюся тут. – Саймон присів на стілець. – Я зголоднів.

– Гаразд. – У Клері стисло горло, ніби вона проковтнула щось або надто гаряче, або надто холодне. Вона гордовито вийшла з кухні, біля її ніг пухнастою сірою тінню крався Черч.

У коридорі Джейс крутив між пальцями одне з лез Серафимів. Побачивши її, він сховав його в кишеню.

– Дуже мило з твого боку залишити голубків на самоті.

Клері спохмурніла.

– Чому ти завжди такий йолоп?

– Йолоп? – Джейс, схоже, ледь не розсміявся.

– Те, що ти сказав Саймону…

– Я намагався врятувати його від сильнішого болю. Ізабель виріже його серце і пройдеться по ньому чобітками на високих підборах. Ось що вона робить з такими, як Саймон.

– Вона і з тобою так повелася? – спитала Клері, але Джейс тільки заперечно похитав головою і повернувся до Черча.

– До Годжа, – сказав він. – І цього разу тільки до Годжа. Приведеш нас не туди, я з тебе тенісну ракетку зроблю.

Перс пирхнув і прослизнув у коридор перед ними. Клері, йдучи назирці за Джейсом, бачила, наскільки той утомлений і знервований. Їй стало цікаво, чи ця напруга коли-небудь минає.