Кассандра Клэр - Місто кісток

– Джейсе.

Він озирнувся на неї.

– Що?

– Пробач. За різкі слова.

Він усміхнувся.

– Ти про який раз говориш?

– Ти також відгаркуєшся, до речі.

– Знаю, – сказав він, здивувавши її. – Ти просто іноді…

– Дратую тебе?

– Ні, просто збиваєш з пантелику.

Вона хотіла запитати, чи він сказав це в доброму чи поганому сенсі, але завагалася. Дівчина боялася, що Джейс перетворить відповідь на жарт. Вона вирішила змінити тему.

– Ізабель завжди вам готує? – запитала вона.

– Слава Богу, ні. Чимало часу Лайтвуди проводять тут, і тоді для нас готує Маріс, мама Ізабель. Вона готує дивовижно. – Він замріявся так само, як і Саймон, коли той спостерігав, як Ізабель чарує над супом.

– Чому ж вона не навчила свою дочку готувати? – Вони проходили через музичний зал, де Клері знайшла Джейса за фортепіано того ранку. У кутках кімнати збиралися сутінки.

– Ізабель ніколи не хотіла вчитися. Вона завжди насамперед хотіла бути бійцем. Іззі походить з древнього роду войовниць, – сказав він з відтінком гордості в голосі. – Вона одна з найкращих Мисливців за тінями, яких я знаю.

– Краща, ніж Алек?

Перед ними в темряві беззвучно промайнув Черч і несподівано зупинився й нявкнув. Він скрутився клубком біля підніжжя металевих гвинтових сходів, які вели вгору, до туманного слабкого світла.

– Отже, Годж в оранжереї, – сказав Джейс. Лише за якусь мить Клері зрозуміла, що він говорив з котом. – Як завжди.

– В оранжереї? – перепитала Клері.

Джейс ступив на першу сходинку.

– Годж любить проводити час там. Він вирощує лікарські рослини, які ми потім використовуємо. Більшість з них ростуть тільки в Ідрисі. Я думаю, це нагадує йому рідну домівку.

Клері пішла за ним. Її взуття гупало по металевих сходинках, Джейс ступав тихо.

– Він кращий, ніж Ізабель? – запитала вона знову. – Я про Алека.

Він зупинився і подивився на неї згори вниз, нахилившись над сходами, наче ледь утримуючи рівновагу. Вона згадала свій сон: палаючі ангели, що падали з небес.

– Кращий? – сказав він. – У знищенні демонів? Не зовсім. Він ще не вбив жодного демона.

– Справді?

– Я навіть не знаю, чому. Мабуть тому, що він завжди прикриває Іззі та мене. – Вони досягли верхньої сходинки й опинилися перед двостулковими дверима з різьбленим візерунком з виноградного листя та лози. Джейс штовхнув їх плечем. Коли Клері пройшла через двері, в ніс ударив різкий запах – запах життя та рослин, землі та корінців, які в ній росли. Вона очікувала, що приміщення буде набагато меншим, завбільшки з невеличку теплицю за її школою, де учні, профільним предметом яких була біологія, розмножували вегетативним шляхом горох та інші культури. Але Клері опинилась у величезній оранжереї зі скляними стінами. По її краях росли дерева, густо вкриті листям, що виділяло в повітря прохолодний аромат зелені. Око тішили кущі, обвішані блискучими червоними, фіолетовими та чорними ягодами, й невисокі деревця з фруктами незвичних форм, яких вона ніколи раніше не бачила.

Клері видихнула.

– Пахне…

« Весною , – подумала вона, – тією, ще до настання спеки, від якої скручується листя та в’януть пелюстки квітів».

– Домом, – сказав Джейс. Він відсунув убік гілку та пройшов повз неї. Клері рушила за ним.

Оранжерея, на думку Клері, була розбита хаотично, але скрізь, куди не глянь, буяли барви: біля яскраво-зеленого живоплоту розсипалися блакитно-фіолетові квіти, а лоза, що вилася по ньому, була всіяна помаранчевими пуп’янками, що нагадували дорогоцінне каміння. Вони вийшли на відкриту місцину, де до стовбура плакучого дерева зі сріблястим зеленим листям прихилилася низька гранітна лавка. У викладеному камінням ставку мерехтіла вода. На лавці сидів Годж зі своїм чорним птахом на плечі. Він задумливо дивився на ставок, та, коли вони наблизилися, підвів голову. Клері простежила за його поглядом і побачила, що скляний дах оранжереї виблискував над ними, як поверхня перевернутого озера.

– Здається, ви чогось чекаєте, – відзначив Джейс, зірвавши листок з найближчої гілки і обертаючи його між пальцями. У нього було забагато нервозності як на того, хто здавався таким стриманим. А може, хлопець просто любив постійно бути в русі.

– Я задумався, – Годж підвівся з лави, витягнувши руку для Г’юґо. Коли він подивився на них, посмішка зникла з його обличчя.

– Що сталося? Ви виглядаєте, наче…

– На нас напали, – коротко сказав Джейс. – Приречені.

– Приречені воїни? Тут?