Кассандра Клэр - Місто кісток

Пенґборн посміхнувся.

– Щаслива дитина.

– Уже ні, – сказав Люк.

Блеквелл поворухнув бровами.

– Ти злишся, Люціане.

– Я не злюся, я роздратований. Я не збираюся втручатися в плани Валентина, розумієте? Я не дурень.

– Справді? – сказав Блеквелл. – Приємно бачити, що з роками ти почав дбати про здоров’я власної шкіри, Люціане. Колись ти не був таким прагматичним.

– Ти ж знаєш, – Пенґборн вів далі, – що ми виміняємо Джоселін на Чашу? Благополучно доставимо під твої двері. Валентин обіцяє.

– Знаю, – сказав Люк. – Пропозиція мене не зацікавила. Я не знаю, де ваша дорогоцінна Чаша, і я не хочу вплутуватися у ваші справи. Я ненавиджу Валентина, – додав він, – але я поважаю його. Я знаю, що він знищить усе, що стоятиме на його шляху, і збираюся бути подалі від нього, коли це станеться. Він же монстр, машина для вбивства.

– Хто б казав, – прогарчав Блеквелл.

– Я так зрозумів, що ти готуєшся зійти зі шляху Валентина? – сказав Пенґборн, указуючи довгим пальцем на застібнуту до половини спортивну сумку на столі. – Їдеш з міста, Люціане?

Люк повільно кивнув.

– Переїду за місто. Заляжу на дно на якийсь час.

– Ми могли б зупинити тебе, – сказав Блеквелл. – Змусити тебе залишитися.

Люк усміхнувся. Його обличчя змінилося. Він уже не вдавав доброго, начитаного чоловіка, який гойдав Клері на гойдалках у парку і вчив її кататися на триколісному велосипеді. Раптом у глибині його очей з’явилося щось дике, люте та холодне.

– Спробуйте.

Пенґборн глянув на Блеквелла, який повільно похитав головою. Пенґборн повернувся до Люка.

– Повідомиш нам, якщо раптом щось спливе у пам’яті?

Люк і далі посміхався.

– Ви будете першими, кому я зателефоную.

Пенґборн повільно кивнув.

– Гадаю, нам пора. Хай береже тебе Ангел, Люціане.

– Ангел не охороняє таких, як я, – сказав Люк. Він узяв сумку зі столу і застібнув до кінця. – Вас щось затримує, панове?

Накинувши каптури, щоб знову сховати свої обличчя, двоє чоловіків вийшли з кімнати, а за хвильку і Люк пішов за ними. Він зупинився на мить біля дверей, оглянувшись, ніби перевірив, чи нічого не забув. А тоді акуратно зачинив за собою двері.

Клері стояла, мов примерзла до землі. Вона чула, як зачинилися передні двері, як віддалік дзенькнув ланцюжок і ключі. Люк знову повісив замок. Дівчина досі бачила перед очима вираз обличчя Люка, коли він сказав, що його не цікавило, що трапилося з її мамою. Вона відчула руку на своєму плечі.

– Клері? – нерішучий голос Саймона звучав майже ніжно. – Все гаразд?

Вона мовчки похитала головою. Дівчина почувалася жахливо. Насправді вона розуміла, що гаразд уже ніколи не буде.

– Звичайно, ні, – голос Джейса був холодний і категоричний, як скалки льоду. Він різко відсунув ширму вбік.

– Принаймні, тепер ми знаємо, хто послав демона до твоєї матері. Ці чоловіки думають, що в неї Чаша Смерті.

Клері стиснула губи в тонку пряму лінію.

– Це просто смішно і неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, обпершись на стіл Люка. Він дивився на неї темними, як затемнене скло, очима. – Ти вже бачила цих людей раніше?

– Ні, – Клері похитала головою. – Ніколи.

– Здається, Люціан достатньо знав їх, щоб дружньо з ними спілкуватися.

– Я б не сказав «дружньо», – зауважив Саймон. – Вони намагалися приховати свою ворожість.

– Вони не вбили Люка відразу, – сказав Джейс, – бо думають, що він знає більше, ніж каже.

– Мабуть, – додала Клері, – а може, вони просто не хотіли вбивати іншого Мисливця за тінями.

Джейс розсміявся різким зловісним сміхом, від якого у Клері аж мурашки по шкірі побігли.

– Сумніваюся.

Вона не зводила з нього очей.

– Чому ти так упевнений у цьому? Ти їх знаєш?

Коли юнак відповів, то уже не сміявся.

– Чи я їх знаю? – повторив він. – Можна й так сказати. Вони вбили мого батька.

Клері підійшла до Джейса, торкнулася його руки і збиралася щось йому сказати. Але що би ви сказали тому, хто щойно бачив убивць батька? Поки вона вагалася, Джейс поворушив плечем, скинувши її руку, наче та вжалила його.

– Треба йти, – сказав він, проходячи з кабінета до вітальні. Клері та Саймон поспішили за ним. – Ми не знаємо, коли повернеться Люк.

Вони вийшли через чорний хід. Джейс замкнув двері, використовуючи стило. Вони вийшли на безлюдну вулицю. Мов медальйон, виблискував у небі над містом місяць, його перлинне відображення мінилося у водах Іст-Рівер. Далекий гул автомобілів, що їхали Вільямсбурзьким мостом, заповнював вологе повітря звуками, схожими на тріпотіння крил.