Кассандра Клэр - Місто кісток

Клері була занадто здивована, щоб кричати. Відчуття падіння було найжахливішою частиною: її серце гупало десь аж у горлі, а живіт зм’як, мов вода. Дівчина розкинула руки, намагаючись ухопитися хоч за щось, щоб уповільнити своє падіння.

Її руки схопилися за якісь гілки. Зі жмутом листя в руках Клері впала на утрамбовану землю, сильно вдарившись стегном і плечем. Вона перевернулася на живіт, утягуючи повітря в легені. Тільки-но дівчина почала сідати, як хтось приземлився зверху на неї.

Вона знову відкинулася на землю. Хтось гупнувся лобом до її лоба і стукнувся об її коліна. Сплутана по руках і ногах, Клері викашляла з рота чиєсь волосся і спробувала вибратися з-під маси, яка розпластала її.

– Ой, – почувся обурений голос Джейса. – Ти вдарила мене ліктем.

– Це ти приземлився на мене.

Він сперся на руки і спокійно подивився на неї згори вниз. Клері бачила блакитне небо над головою, частину гілки і ріг сірого будинку, обшитого дошками.

– Ти ж не залишила мені вибору, так? – запитав він. – Хіба не ти безтурботно вирішила застрибнути в цей портал, наче у вагон поїзда. Тобі просто пощастило, що він не викинув нас у Іст-Рівер.

– Ти не мусив стрибати за мною.

– Мусив, – сказав юнак. – Ти занадто недосвідчена, щоб самій захиститися в небезпечній ситуації.

– Дуже мило. Можливо, я пробачу тобі.

– Пробачиш мені? За що?

– За те, що сказав «Замовкни».

Його очі звузилися.

– Я не… Ну, сказав, але ти…

– Забули…

Рука, на якій вона лежала, почала терпнути. Повертаючись з боку на бік, щоб вивільнити її, Клері побачила коричневу траву мертвого газону, паркан із рабиці і до болю знайомий сірий будинок.

Вона завмерла.

– Я знаю, де ми.

Джейс перестав щось бубоніти.

– Що?

– Це будинок Люка.

Відсунувши Джейса вбік, Клері сіла. Він граційно скочив на ноги і простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися. Дівчина проігнорувала його і підвелася сама, потираючи онімілу руку.

Вони стояли перед невеликим сірим будинком стрічкової забудови, розташованим серед таких самих будинків, що тягнулися вздовж набережної Вільямсбургу [9] Вільямсбург – район у Брукліні, Нью-Йорк. . Легкий вітерець, що дмухав з боку Іст-Рівер, погойдував невелику вивіску над цегляним ґанком. Джейс прочитав уголос: « Ґарроуей Букс. Нові, вживані та раритетні книги в гарному стані. Субота – вихідний». Він подивився на темні вхідні двері, дверну ручку, закуту важким замком. Купка кількаденної пошти лежала неторканою на килимку під дверима. Він подивився на Клері.

– Люк живе в книгарні?

– Він живе за магазином.

Клері оглянула безлюдну вулицю, яка з одного кінця межувала з арковим прольотом Вільямсбурзького мосту, а з другого – із покинутим цукровим заводом. На другому березі повільноплинної річки за хмарочосами Нижнього Мангеттена сідало сонце, окреслюючи їхні контури золотом.

– Джейс, як ми сюди потрапили?

– Через портал, – сказав Джейс, оглядаючи замок. – Він переносить людину в те місце, про яке вона подумає.

– Але я не думала про це, – заперечила Клері. – Я взагалі не думала про якесь конкретне місце.

– Ти мусила… – Він вирішив змінити нецікаву тему. – Отже, оскільки ми тут…

– Так?

– Що ти збираєшся робити?

– Забиратися звідси, – з гіркотою сказала Клері. – Люк наказав мені не приходити сюди.

Джейс заперечно похитав головою.

– І ти так просто це зробиш?

Клері обняла себе руками. Незважаючи на те, що денна спека тільки почала спадати, їй стало холодно.

– А в мене вибір?

– У нас завжди є вибір, – сказав Джейс. – На твоєму місці я б дуже зацікавився Люком. У тебе є ключі від будинку?

Клері похитала головою.

– Ні, але іноді він залишає задні двері незамкненими.

Вона вказала на вузький провулок між будинком Люка та сусіднім домом. Пластикові урни стояли акуратним рядком поруч зі стосами складених газет та пластиковим баком, заповненим порожніми пляшками з-під содової. Принаймні, Люк відповідально ставився до сортування відходів.

– Ти впевнена, що він не вдома? – запитав Джейс.

Вона подивилася на порожній тротуар.

– Ну, його вантажівки немає, магазин зачинений, і світло вимкнене. Я б сказала, що його немає.

– То веди.

Вузький прохід між будинками закінчувався високою сітковою огорожею. Вона оточувала невеликий задній двір Люка, де єдиними рослинами, що буяли там, були бур’яни, які проростали крізь бруківку, розколюючи її на дрібні уламки.