Кассандра Клэр - Місто кісток

Клері покірно провела пальцями по картах. Вони були прохолодні та гладенькі на дотик, але жодна не була надто тепла чи холодна і не чіплялася до пальців. Нарешті дівчина вибрала навмання і показала її.

– Туз Кубків, – спантеличено промовила Доротея. – Карта любові.

Клері повернула карту та подивилася на неї. Карта здавалася важкою, малюнок на передньому плані виконаний товстим шаром фарби. На карті було зображено руку з чашею на тлі золотавих променів сонця. Чаша була золота, з вирізьбленими маленькими сонцями і обрамлена рубінами. Стиль цього витвору мистецтва був до болю знайомий їй.

– Це ж гарна карта?

– Не обов’язково. Найстрашніші вчинки люди роблять заради любові. – Очі мадам Доротеї заблищали. – Проте це могутня карта. Що вона означає для тебе?

– Те, що її намалювала моя мати, – відповіла Клері впустивши карту на стіл. – Це ж вона, чи не так?

Доротея кивнула із задоволеним виразом обличчя.

– Вона намалювала всю колоду як подарунок для мене.

– За вашими словами, – підвівся Джейс, поглянувши холодно, – наскільки добре ви знали матір Клері?

Клері підвела голову і глянула на нього.

– Джейсе, ти не мусиш…

Доротея відкинулася в кріслі, тримаючи перед собою віяло з карт.

– Джоселін знала, хто я, а я знала, ким була вона. Ми не часто про це говорили. Іноді вона робила мені послугу, таку, як ця колода карт, а на знак подяки я розповідала їй плітки з Нижньосвіту. Вона цікавилася деким звідти, а я розповідала їй.

– І ким це? – запитав Джейс незворушно.

– Валентином.

Клері випрямилась у своєму кріслі:

– Але…

– Але коли ви кажете, що знали, ким була Джоселін, що ви маєте на увазі? Ким вона була? – запитав Джейс.

– Джоселін була собою, – відповіла Доротея. – Але в минулому вона була така, як ти. Мисливець за тінями. Одна з Конклаву.

– Ні, – прошепотіла Клері.

Доротея поглянула на неї сумно, майже по-доброму.

– Це правда. Вона обрала цей дім саме тому, що…

– Тому що це схованка, – промовив Джейс до Доротеї. – Чи не так? Ваша матір була чаклункою. Вона створила це місце, приховувала його, оберігала, оточувала підопічними. Це ідеальна схованка для нечисті в бігах. Ось що ви тут робите, правда? Ви переховуєте злочинців.

– Ти їх так називаєш, – сказала Доротея. – Тобі знайомий девіз Завіту?

– Dura lex sed lex, – автоматично відповів Джейс. – Закон суворий, але це закон.

– Інколи закон занадто суворий. Конклав забрав би мене від матері, якби міг. Хочеш, щоб я дозволила зробити це з іншими також?

– Отже, ви – філантроп, – скривився Джейс. – Думаєте, я повірю, що жителі Нижньосвіту не платять вам добре за ваш прихисток?

Доротея всміхнулася так широко, що було помітно, як блищать її золоті зуби.

– Не всім пощастило народитися таким красунчиком, як ти. От ми і виживаємо, як можемо.

Джейса не зворушили такі лестощі.

– Я мушу повідомити про вас Конклаву.

– Ти не зробиш цього! Ти ж обіцяв! – підхопилася на ноги Клері.

– Я нічого не обіцяв, – відрізав Джейс. Він підійшов до стіни і відкинув вбік одну з оксамитових занавісок. – Ви не хочете пояснити, що це таке? – вимогливо промовив він.

– Це двері, Джейсе, – відповіла Клері. Це справді були двері, дивно вміщені поміж двох еркерних вікон. Було зрозуміло, що вони нікуди не вели, до того ж їх не було видно з вулиці. Здавалося, що вони були виготовлені з м’якого розпеченого металу, більш маслянистого, ніж латунь, але такого ж важкого, як залізо. Ручку було вилито у формі ока.

– Замовкни, – злісно наказав Джейс. – Це ж портал, чи не так?

– Це п’ятивимірні двері, – відповіла Доротея, відкладаючи карти Таро на стіл. – Виміри не є прямими лініями, тобі це відомо, – додала вона у відповідь на спантеличений погляд Клері. – У них є приховані провалля та складки, кутки та закутки. Трохи складно пояснити тому, хто ніколи не вивчав теорію вимірів, але суть у тому, що ці двері можуть перенести, куди забажаєш у цьому вимірі. Це…

– Це аварійний вихід, – сказав Джейс. – Ось чому твоя матір хотіла жити тут. Вона завжди могла втекти, якщо в цьому була необхідність.

– Чому ж вона цього не зробила? – розпочала Клері і зупинилася, раптом злякавшись. – Через мене, – продовжувала вона. – Вона не пішла б тієї ночі, залишивши мене.

Джейс захитав головою.

– Ти не мусиш звинувачувати себе.

Відчуваючи, що зараз розплачеться, Клері підбігла до дверей.

– Я хочу знати, куди вона збиралась втекти, – промовила вона.

– Клері, не треба! – Джейс рушив за нею, але її пальці зімкнулися навколо ручки, яка закрутилася в руці Клері. Двері відчинилися, ніби вона їх штовхнула. Доротея з криком кинулася до її ніг, але було вже запізно. Не договоривши до кінця, Клері відчула, як її потягло вперед і понесло крізь порожній простір.