Кассандра Клэр - Місто кісток

– Підйом з переворотом, – сказав Джейс, просунувши носок чобота у щілину в огорожі. Він почав підніматися. Паркан так голосно задеренькотів, що Клері нервово озирнулась, але в сусідньому будинку світло не з’явилося. Джейс перемахнув через огорожу і зістрибнув на інший бік, приземлившись у кущі під чиєсь оглушливе завивання.

На мить Клері здалося, що він приземлився на бездомну кішку. Вона чула, як Джейс скрикнув від подиву, коли впав навзнак. Темна тінь, занадто велика для кота, вирвалася з кущів і пронеслася по подвір’ї, пригнувшись. Скочивши на ноги, Джейс побіг за нею з убивчим виразом обличчя.

Клері почала підніматися. Коли вона перекинула ногу через огорожу, Ізабеллині джинси зачепилися за шматок дроту та порвалися. Дівчина впала на землю, взуття вгрузло в багнюку. І тут почувся тріумфальний крик Джейса: «Спіймав!» Клері повернулася і побачила, що хлопець сидів верхи на непроханому гості. Джейс схопив «гостя» за руку.

– Давай, давай подивимося на твоє обличчя.

– Забирайся від мене, придурку, – прогарчав зловмисник, штовхаючи Джейса. Він уже майже сів. На носі перекосилися побиті окуляри.

Клері зупинилася як укопана.

– Саймоне?

– О Боже, – сказав Джейс розчаровано. – А я сподівався, що це щось цікаве.

– Що ти робив у Люкових кущах? – запитала Клері, вибираючи листя з волосся Саймона. Він неохоче терпів цю процедуру. Дівчина уявила собі, що, коли все це закінчиться, вони помиряться, і він буде в кращому настрої. – Я не розумію.

– Все, досить. Я сам поправлю своє волосся, Фрей, – сказав Саймон, ухиляючись від неї. Вони сиділи на сходах ґанку Люка позаду будинку. Джейс усівся на поручні ґанку і старанно вдавав, що не помічає їх, підпилюючи стилом кінчики нігтів. Клері стало цікаво, що сказав би на це Конклав.

– Я про те, чи Люку відомо, що ти був тут? – запитала вона.

– Звичайно, він не знав, – роздратовано сказав Саймон. – Я ніколи не питав його, але впевнений, що Люк би досить суворо поставився до випадкових гостей, які причаїлися в кущах біля його будинку.

– Ти не випадковий, Люк знає тебе. – Їй захотілося простягнути руку й доторкнутися до його щоки, де ще трохи кровила подряпина, напевне, від гілки. – Головне, що з тобою все гаразд.

– Що зі мною все гаразд? – Саймон неприємно засміявся. – Клері, ти хоч уявляєш, що я пережив за ці останні кілька днів? Востаннє я бачив тебе, коли ти вилетіла з «Джава Джонс», як кажан із пекла, а потім просто зникла. Не відповідала на дзвінки мобільного, а ваш домашній телефон узагалі вимкнений. Люк сказав мені, що ти поїхала до якихось родичів за місто. Але я ж знаю , що у тебе немає інших родичів. Я подумав, що зробив щось не те, і ти образилася.

– Що ж ти міг таке зробити? – Клері потягнулася до його руки, але Саймон забрав її, не дивлячись на дівчину.

– Я не знаю, – сказав він. – Щось.

Джейс, що досі грався стилом, усміхнувся собі під ніс.

– Ти мій найкращий друг, – сказала Клері. – Я не сердилася на тебе.

– Звісно, ти навіть не потурбувалася зателефонувати мені й повідомити, що волочишся з якимось фарбованим блондином, що косить під гота. Здається, ти зустріла його в «Пекельному лігві», – кисло зазначив Саймон. – А я останні три дні хвилювався, чи ти жива!

– Я не волочилася, – сказала Клері, радіючи, що в темряві не помітно, як кров ринула їй в обличчя.

– А моє волосся світле від природи, – сказав Джейс. – Просто, для інформації.

– І що ж ви тоді робили в ці останні три дні? – спитав Саймон, підозріливо звузивши свої темні очі. – У тебе й справді є двоюрідна бабуся Матильда, яка підхопила пташиний грип і потребувала догляду?

– Люк справді таке ляпнув?

– Ні. Він просто сказав, що ти поїхала провідати хворого родича, а телефон, імовірно, просто не працює в тій місцині. Так я йому і повірив. Після того як він прогнав мене з ґанку, я обійшов будинок ззаду і подивився у вікно. Спостерігав, як він пакує зелену дорожню сумку, ніби збирається кудись виїхати на вихідні. Саме тоді я й вирішив залишитися і постежити тут.

– Чому? Тому що Люк спаковував сумку?

– Він напхав туди повно зброї, – сказав Саймон, витираючи кров зі щоки рукавом футболки. – Ножі, пара кинджалів і навіть меч. Дивна річ, деяка зброя наче світилася. – Він перевів погляд з Клері на Джейса і назад. Його голос став таким же металічним, як і ножі Люка. – Тепер ти скажеш, що я це все вигадав?

– Ні, – відповіла Клері. – Не скажу. – Вона подивилася на Джейса. Останні промені сонця відбивалися золотом у його очах.