Кассандра Клэр - Місто кісток

– Тієї ночі біля будинку Клері були переодягнені в поліцейських демони Ду-Шен. Ми мусили пройти повз них. Клері була занадто слабка, щоб бігти, і не було часу ховатися, бо вона б померла. Тому я наніс їй на долоню руну mendelin [7] Mendelin – руна, яка робить Мисливців за тінями тимчасово невидимими, що дозволяє їм ховатися від людей та інколи демонів. Також виконує функцію лікувальної руни. . Я подумав…

– Ти що, зовсім здурів? – Годж гепнув рукою по столу з такою силою, що Клері подумала, що стільниця зараз трісне. – Ти ж знаєш, що закон говорить про нанесення знаків на звичайних людей! Ти ж мав це знати краще за всіх!

– Але це спрацювало, – сказав Джейс. – Клері, покажи їм свою руку.

Збентежено кинувши погляд на Джейса, вона простягнула руку. Клері пригадала, якою вразливою здавалася та вночі в провулку. Тепер трохи нижче від зап’ястя виднілися три слабкі лінії кіл, що перепліталися, наче давній шрам, який зник з роками.

– Бачите, сліду майже не лишилося, – сказав Джейс. – Це не завдало їй болю.

– Не в тому річ, – Годж ледве стримував свій гнів. – Ти міг перетворити її на одну зі Зречених.

Щоки Алека яскраво спалахнули.

– Я тобі не вірю, Джейсе. Тільки Мисливці за тінями можуть мати знаки із Сірої Книги, звичайних людей вони просто вб’ють.

– Дівчина не приземлена. Ти що, не чуєш мене? Це пояснює, чому вона бачить нас. В ній тече кров когось із Конклаву.

Клері опустила руку. Їй раптово стало холодно.

– Ні, це неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Інакше той знак, що я зобразив на твоїй руці…

– Годі, Джейсе, – сказав Годж. У його голосі звучало невдоволення. – Не треба лякати її ще більше.

– Але я мав рацію, чи не так? Це пояснює те, що сталося з її матір’ю. Якщо вона була Тіньоловом у вигнанні, то могла мати ворогів у Нижньосвіті.

– Моя мати не могла бути Тіньоловом!

– А батько? – продовжував Джейс. – Що ти знаєш про нього?

Клері глянула на нього порожнім поглядом.

– Він помер ще до мого народження.

Джейс ледь помітно здригнувся. Бесіду продовжив Алек.

– Це можливо, – сказав він невпевнено. – Якщо її батько був Мисливцем за тінями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бігах.

– Мама сказала б мені, – сказала Клері, хоча подумала, що лише один знімок тата і те, що мама ніколи про нього не розповідала, наводило на певні роздуми.

– Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всіх є секрети.

– Люк, – сказала Клері. – Наш друг. Він мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три дні, він, напевне, божеволіє. Можна йому подзвонити? Тут є телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка!

Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув і відійшов від столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсім не схожий на інші, які вона бачила раніше. Було щось невловимо дивне у формі країн і континентів. Поруч стояв старомодний чорний телефон зі сріблястим диском. Клері приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подіяв на неї заспокійливо.

Люк відгукнувся після третього дзвінка.

– Слухаю?

– Люку, – вона оперлася на стіл. – Це я, Клері.

– Клері… – До полегшення в його голосі додалося ще щось незрозуміле їй. – З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила раніше. Люку, мама…

– Я знаю. Тут була поліція.

– Отже, нема ніяких новин… – Зникла остання надія, що її мати втекла з дому та десь переховується. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала поліція?

– Повідомили, що вона зникла.

Клері пригадала жінку-поліцейського з кістяною рукою і здригнулася.

– Ти де?

– В місті, – відповіла Клері. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мій гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я візьму таксі та приїду до тебе.

– Ні, – обірвав він.

Телефон вислизнув з її спітнілої руки. Дівчина зловила його в повітрі.

– Що?

– Ні, – сказав він. – Тобі сюди не можна. Тут дуже небезпечно.

– Можна подзвонити…

– Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно від того, у що замішана твоя матір, я тут ні до чого. Тобі краще залишатися там, де ти зараз.

– Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти…

– Я тобі не тато, Клері. Я вже це тобі казав.

Сльози обпалили кутики її очей.

– Пробач, просто…

– Не звертайся більше до мене по допомогу, – сказав він. – У мене безліч власних проблем, ще твоїх мені бракує, – додав він і поклав слухавку.