Кассандра Клэр - Місто кісток

Звук, на який ішла дівчина, ставав голоснішим. Клері розпізнала звуки фортепіано. Хтось грав уривчасто, але з незаперечною майстерністю. Правда, вона ніяк не впізнавала мелодію.

Повернувши за ріг, дівчина підійшла до навстіж розчахнутих дверей. Кинувши туди оком, вона побачила, що то був музичний зал. В одному з кутків стояв рояль, біля стіни навпроти були ряди крісел, центр кімнати займала запнута арфа.

Джейс сидів за роялем, його тонкі руки швидко рухалися клавішами. Хлопець був босоніж, у джинсах і сірій футболці, його мідне волосся стирчало навсібіч, ніби він щойно прокинувся. Спостерігаючи за швидкими, упевненими рухами рук по клавішах, Клері згадала, як це – відчувати ці руки на собі. Вони підтримували її, коли над нею кружляли зірки, наче дощ зі сріблястих леліток.

Вона, мабуть, якось привернула до себе увагу, бо Джейс обернувся на стільці, вдивляючись у темряву.

– Алеку? – спитав Джейс. – Це ти?

– Це не Алек. Це я. – Вона ступила в кімнату. – Клері.

Клавіші фортепіано бринькнули, коли він підвівся.

– Наша спляча красуня. Хто розбудив тебе поцілунком?

– Ніхто. Я прокинулася сама.

– Хтось був біля тебе?

– Ізабель, але вона пішла, щоб покликати когось, здається, Годжа. Вона сказала, щоб я почекала, але…

– Забув попередити її про твою звичку ніколи не робити те, що тобі кажуть. – Джейс глянув на неї скоса. – Це речі Ізабель? Кумедно виглядають на тобі.

– Забув, що саме ти спалив мій одяг?

– Тільки з обережності, – він закрив блискучу чорну кришку фортепіано. – Ходімо, відведу тебе до Годжа.

Інститут був величезний, просторий, з чималою кількістю кімнат. Здавалося, його проектувала не людина, просто гірська порода роками руйнувалася під дією ґрунтових вод. Через напівпрочинені двері Клері побачила безліч однакових невеликих кімнат, у кожній з яких були розстелене ліжко, тумба і велика дерев’яна шафа з відчиненими дверцятами. Бліді кам’яні арки утримували високу стелю, багато арок прикрашали витіюваті фігурні різьблення. Мотиви повторювалися: ангели та мечі, сонця та троянди.

– Чому тут стільки спалень? – запитала Клері. – Я думала, що це науково-дослідний інститут.

– Це житлове крило. Ми зобов’язалися пропонувати безпеку і житло будь-якому Мисливцю за тінями на його прохання. Ми можемо одночасно розмістити тут до двохсот людей.

– Але більшість із цих кімнат порожні.

– Люди приходять і йдуть. Ніхто не залишається надовго. Зазвичай тут тільки ми: Алек, Ізабель, Макс, їхні батьки, я та Годж.

– Макс?

– Ти ж бачила прекрасну Ізабель? Алек – її старший брат. Макс – молодший, але він за кордоном із батьками.

– У відпустці?

– Не зовсім, – вагався Джейс. – Можеш вважати їх іноземними дипломатами, а цей Інститут – посольством. Зараз вони у рідній країні Мисливців за тінями, задіяні в дуже важливих мирних переговорах. А Макса взяли з собою, бо той ще замалий.

– Батьківщина Мисливців за тінями? – У Клері голова пішла обертом. – І як вона називається?

– Ідрис.

– Ніколи про таку не чула.

– І не дивно, – у його голосі звучала дратлива зарозумілість. – Приземлені не знають про неї. Є особливі захисні заклинання по всьому кордону країни. Якби ти спробувала проникнути в Ідрис, то перетнула б країну за мить, навіть не помітивши. Ти б і не знала, що сталося.

– Отже, її немає на жодній карті?

– Не на ваших. Можеш вважати її маленькою країною між Німеччиною і Францією.

– Але між ними нічого немає. Крім Швейцарії.

– Власне, – сказав Джейс.

– Я зрозуміла, що ти там був. У Ідрисі.

– Я виріс там, – голос Джейса був спокійним, але з його тону вона зрозуміла, що більше розпитувати про це не варто. – Як і більшість із нас. Звичайно, Мисливці за тінями розкидані по всьому світу. Ми маємо бути всюди, бо і демони діють скрізь. Але вітчизною для Мисливців завжди залишається Ідрис.

– Як Мекка чи Єрусалим, – задумливо сказала Клері. – Отже, більшість із вас виховують там, а потім, коли ви дорослішаєте…

– Нас відправляють туди, де ми потрібні, – продовжив Джейс. – А деякі, як-от Ізабель і Алек, ростуть далеко від рідної країни, тому що тут їхні батьки. Всі ресурси Інституту, навчання в Годжа… – Він обірвав тему. – Це бібліотека.

Вони підійшли до аркоподібних дерев’яних дверей. Перед ними лежав, згорнувшись калачиком, блакитний персидський кіт із жовтими очима. Побачивши підлітків, він підвів голову і занявкав.

– Привіт, Черче, – сказав Джейс, погладжуючи спину кота босою ногою. Кіт аж очі примружив від задоволення.