Борис Левандовский - Донор для небіжчика

Але вже через кілька секунд більшість із них раз і назавжди втрачали до нього інтерес, принаймні як до чоловіка. Чим, по суті, була ця риса, визначити неможливо, оскільки основною властивістю всіх різновидів внутрішніх флюїдів є їхня невловимість.

Тобто він не був тим хлопцем, що сниться ночами п’ятнадцятирічним дівчаткам-підліткам.

І річ не в тому, що зараз він виглядав таки «убитим». Навіть бармен цього закладу давно визначив, що в нього не все добре взагалі. «Особисте життя», — мимохіть вирішив Пол, коли Герман уперше відвідав цей бар близько року тому.

І був абсолютно правий.

Безперечно.

А Герман усоте прокручував у голові останню розмову з Алексом. Мости спалено, відновленню не підлягають. Безповоротні процеси… У пам’яті яскраво зберігся холод уже нічим не прикритої ворожості, може, навіть ненависті, що пожерла, як голодний монстр, останки їхніх з Алексом стосунків. Утім, це давно назрівало. Не вистачало лише останнього поштовху, щоб зірвати нарив. А все ж зірвало! Немає гірших ворогів, ніж колишні друзі. Невідомо, скільки б усе це тягнулось, якби не…

(вірус)

Отже, який його наступний крок? Виїхати? Куди завгодно, в будь-якому напрямку? Виїхати, аби виїхати… Як дія заради самої дії. Зрозуміло, це не втеча. Він не настільки дурний. Просто це як… похоронна подорож. Чи, може, краще — турне?

А сенс усієї цієї затії? Герман вдавив недокурок у попільничку — звідки в нього ця дурна звичка в усьому шукати сенс, якого вже давно немає в його ситуації! Гівно! Так само як і не має значення, поїде він кудись чи залишиться дохнути тут!

«Ей, чувак, адже в тебе — СНІД! Ти розумієш це?»

Зараз це був уже не голос Експерта. Герман наче почув самого себе зі сторони, — свій власний голос. Він на мить повернувся до того моменту, коли вперше по-справжньому усвідомив, що ІНФІКОВАНИЙ, що з ним сталося. Кілька секунд його нудило. Він зробив зусилля, щоб проштовхнути назад слизький клубок у горлі.

«Ти хоча б розумієш, що живеш уже, можливо, не перший рік у борг і навіть не підозрював цього?»

Так, здається, він уже дещо починає розуміти.

«А ЩО ти встиг побачити у своєму чортовому житті? Що зробив просто для себе? Ти можеш хоча б згадати, коли це було востаннє?»

Ні, чесно кажучи, він цього не міг.

«Тобі ще не осточортіло жити за чужими правилами й ти збираєшся продовжувати так навіть зараз?»

Зрозуміло, він не збирається. Не хоче, не бажає…

«До чого тоді всі ці вагання й дурні пошуки сенсу? Остаточний розрив з Алексом — крок номер один, правильно? Машину запущено».

Машину запущено…

З цієї хвилини він готовий.

Він зробить другий крок… і третій, і четвертий, якщо буде потрібно.

Герман устав, кинув за старою звичкою на стіл купюру й попрямував до виходу вузьким проходом між акуратно розставленими столиками, навіть не зауважуючи, як бурмоче вголос «і третій… і четвертий…», чим викликав здивовані погляди нечисленних відвідувачів. Потім біля самих дверей обернувся, кивнув бармену й вийшов.

Удома його «зустрів» маленький Гера.

«Візьмеш мене з собою?»

— Що?..

«Я хочу, щоб ти взяв мене із собою», — хлопчисько просив, але дивився зухвало.

ЗВІДКИ ВІН УЖЕ ПРО ВСЕ ЗНАЄ?!

— І не мрій.

Гера примружив очі у своїй звичайній манері, коли він тримав козир у рукаві. Герман, звичайно, вже не пам’ятав, який вираз обличчя був у нього у дванадцять років, але зараз з’явилося виразне відчуття, що саме це й відбувається: хлопчисько щось тримає напоготові.

— Добре, що в тебе там?

Він майже почув, як маленький Гера задоволено хмикнув.

«Мах на мах — іде?»

— Не зрозумів. Що це має означати?

«Уже забув? — у голосі Гери пролунали і презирство, і поблажливість водночас. — Обмін, значить. Колись так говорили».

Герман беззвучно розсміявся.

Так, дійсно. Він забув.

— Ну, і?..

«У мене є дещо для тебе. Ти одержуєш своє, ну, а я…»

— Конкретніше! — напружився Герман. — Що ти приховав?

Хлопчисько хіхікнув і якийсь час очікувально дивився на Германа, немов навмисно (утім, ще й як навмисно! — в цьому можна було не сумніватися) грав на його нервах.

«Деякі відповіді, — нарешті сказав він. — Відповіді на два запитання. Якщо вони, звичайно, тебе ще цікавлять».

Маленький виродок над ним ще і знущається?!

— Лише на два? У мене їх багато. Занадто багато для тебе, — відповів Герман.

«На два головні».

— Сумніваюся, дуже сумніваюся.