Борис Левандовский - Донор для небіжчика

— Ти!.. — Герман осікся. Його уявний співрозмовник був єдиним, крім Господа Бога, від кого неможливо було приховати той факт, що, не зважаючи на всі відчайдушні зусилля, особисте життя Германа ніяк не бажає налагоджуватися. І хоча цноту Герман утратив іще в шістнадцять, відтоді й до нинішніх тридцяти не був із жінкою жодного разу. За винятком, мабуть, єдиного випадку, коли рік тому він нарешті зважився випробувати удачу в товаристві дорогої повії. І (як того і слід було чекати, не без допомоги всюдисущого внутрішнього Експерта) осоромився, як недосвідчений, перегорілий від хвилювання хлопчак. Іноді, жартуючи над собою з цього приводу, Герман думав, що при спробі розплутати вузол його проблем зламав би ногу не тільки чорт, а навіть добрий старий Фрейд.

Отже, чого він хоче, дивлячись на давній шкільний портрет? Невже він настільки вибитий з колії, що вже не здатний усвідомити елементарного факту — перед ним лише шматок простого старого фотопаперу, наклеєного на простий і не менш старий картон?

«Саме так — дурень!» — донісся з нескінченної далечіні хлоп’ячий голос.

Якщо в ситуації Германа доречно вжити слово спокій, то він настав уже через кілька днів. Хоча, швидше, це був той притуплений апатичний стан, коли пік емоцій сягає своєї природної межі і психіка ставить, урешті, бар’єр, що породжує ту саму ілюзію спокою.

У якісь моменти Герман розумів, що продовжує негласний пошук відповідей на «коли» і «як».

Думки про можливе лікування навідувалися рідше; знаючи, що його, як такого, не існує, він не будував особливо оптимістичних планів на майбутнє. Сприймав ВІЛ як бомбу сповільненої дії, з непередбаченим і невідворотним механізмом, готовим спрацювати будь-якого моменту (про що зрідка озивався писклявий далекий голосочок вічно тверезого у своїх судженнях Експерта). Питання лише в термінах: завтра чи через роки (зрозуміло, в межах найближчого десятиліття, чи, швидше, п’яти-ліття). Але це обов’язково станеться — хвороба вибухне. Невидима стрілка вже біжить поділками його життя, на фініші — …

Із самого початку Герман твердо вирішив нікого не вводити в курс справи. Думка прожити останні місяці чи роки в ролі вигнанця (відносно нормальні місяці чи роки), якому, можливо, про людське око співчуватимуть, але водночас обминатимуть як прокаженого, здавалася йому мало привабливою.

Свого часу всі й так про все дізнаються. А поки він збирається нормально жити (доживати?!). Настільки нормально, наскільки вдасться. А вже потім йому буде байдуже.

Утім, щоб остаточно знищити в собі залишки сумнівів, він зробив тест утретє. У результаті Герман не помилився, швидше це нагадувало акт милосердя до самого себе. Наче прохання тонучого, котрий знає, що шустрі зубасті рибки піранії давно об’їли всю його нижню половину до кісток, але який також знає і те, що все одно буде прагнути до берега.

Безперечно, він не помилився.

Два найдовші в його житті місяці Герман боровся, намагаючись не думати й не звертати уваги, але через два місяці і три дні здався, — жити як раніше було вже НЕМОЖЛИВО.

Тоді в нього ще не виникло думки, що тест міг прийняти за СНІД щось інше.

І що Добрі Доктори вже йдуть по його сліду.

— Мені потрібна відпустка, — сказав Герман без передмов, сівши у крісло навпроти директорового столу.

— Я сподіваюся, ти жартуєш. Перше квітня давно минуло.

«У мене тепер щодня перше квітня…»

— Мені необхідна ця відпустка. Вкрай необхідна.

— Забудь, про це не може бути й мови, — той, що сидів по іншу сторону столу, начебто по іншу сторону барикад (принаймні в Германа ситуація викликала саме таку асоціацію), категорично похитав головою.

Вони були з Германом однолітками, ще кілька років тому вважали один одного найближчими друзями; формально залишалися такими й тепер. Формально.

Усе змінилося, коли вони заснували власну страхову компанію. Частка Германа в бізнесі на цілий нулик наприкінці поступалася сумі його партнера, тому він вважався лише другою людиною, не рівноправним партнером, а другим. Про це недвозначно повідомляв один майже непримітний пунктик угоди сторін, про який, у свою чергу, звісно ж, подбав Алекс (деяка частка справедливості в цьому була — бізнес є бізнес, а розподіл доходів у ньому не остання справа, — адекватний розподіл). Утім, «пунктик» був далеко не єдиною причиною.