Клайв Баркер - Жахослов [збірник]

– Люди, що ви там робите? – спитала я. – Так, я це відчуваю, але не надто.

Секунду чи дві ніхто не промовляв ані слова. Потім доктор Морґентау відвів Міллі-Лу вбік, аби щось пошепки обговорити з нею. При цьому вона примудрилася не випустити моєї руки. Закінчивши з нею, він підійшов і спитав мене про найближчого родича і скільки часу минуло, відколи я востаннє їла чи пила.

Я тишком лаялася, коли вони приспали мене. Мені не подобалася сама ідея, доки наркоз не почав діяти – потім мені стало байдуже. Я знепритомніла, потім знову повернулася до тями, майже не відчувши, як мені знову почали вводити новокаїн. Але не лише в мій палець – цього разу оніміння поширилося на всю долоню, охопивши нижні фаланги і майже весь великий палець. Я мала туманне передчуття, що це поганий знак, але не мала мотивації з’ясовувати, звідки воно. Здавалося, це тривало годинами. Якоїсь миті здалося, що мій розум от-от проясниться, але потім туман згустився знову, і я поринула в безпам’ятство.

Коли я нарешті прокинулася, то побачила, що моя права рука нерухомо прив’язана до дошки, а долоню охоплює складна пов’язка з пластиковою трубкою, виведеною назовні. Я спробувала поворухнути долонею, але вона теж була цілком знерухомлена. Боляче не було, але я відчувала холод, ніби її тримали в пакеті з льодом.

Хтось торкнувся мого лівого плеча. Міллі-Лу. Вона спробувала заспокійливо посміхнутися. Спроба була невдалою.

– Як почуваєшся?

Я здивовано кліпнула очима.

– А ви як гадаєте? – сказала я, чи принаймні спробувала сказати. Прозвучало, наче кумкання: «Вияк-дає-те?»

– Ось, випий води. – Вона трохи підняла мене і вклала соломинку між мої губи. Вода була холоднющою. Вона аж обпікала горло – і водночас це було добре.

– Гадаю, ви і є мій найближчий родич? – витиснула я із себе. – Чому мене наполовину розп’яли?

Її посмішка більше нагадувала гримасу болю.

– З твоїм пальцем виникла проблема.

– Еге, я здогадалася. У чому справа? Невже… як там її звуть… облажалася?

– Ні, все значно складніше. Це… – Міллі-Лу замислилася, почала була говорити, потім передумала, поміркувала ще трохи. – Зачекай тут, я покличу лікаря.

Я вражено дивилася на двері, що зачинилися за нею. Зачекай тут ? Вона справді щойно це сказала? Я глянула на свою знерухомлену праву руку. Скільки мені ще доведеться лежати ось так? І нащо ця дурнувата пластикова трубка? Вона стирчала з пов’язки, вела до штатива і зникала в центрі зв’язки пакетів льоду, з’єднаних між собою клейкою стрічкою.

– Якого дідька ? – уголос промовила я і озирнулася в пошуках чогось на кшталт кнопки виклику медсестри. Нарешті я знайшла кабель, під’єднаний до чогось схожого на футуристичний пульт дистанційного керування. Я почала натискати усі кнопки по черзі – підвела собі ноги, потім голову, потім опустила все, перш ніж знайшла кнопку, яка вочевидь не робила нічого. Я натискала її, доки не повернулася Міллі-Лу.

– Люсі, гадаю, тобі краще віддати це мені, – вона потягнулася до пульта керування в моїй лівій руці.

– Нізащо! – сказала я, намагаючись притиснути його до своєї сорочки.

– Просто припини натискати кнопку, – благала вона. – Я обіцяла сестрам, що ти не будеш так робити.

– Хто-небудь прийде? – спитала я.

– Лікар уже йде. Справді .

Я віддала їй пульт.

– Вам я довіряю. – Я озирнулася. – Багато в чому. І дуже сподіваюся, що наша медична страховка покриває витрати на окрему палату. – Я втягнула носом повітря. – Окрему палату з кондиціонером .

– Ти дістала травму на роботі. Чого не покриє страховка, покриє «Джонс». Про це можеш не турбуватися.

– То про що я маю турбуватися? – спитала я. – Мені відрізали пальця?

– Зовсім ні, – відповіла Міллі-Лу. – Я сказала їм, що спочатку вони мають поговорити з тобою.

– Що ? – Але перш ніж у мене стався істеричний напад, увійшли лікарі, доктор Морґентау та троє інших, в супроводі Дені Вашинґтон. Остання мала по-справжньому наляканий вигляд. І явно не тим, що її можуть звільнити – на її обличчі був такий жах, наче її ім’я дізналася мафія. Бідолашна дівчина вся тремтіла. Чи, може, то було від надмірної роботи кондиціонера. Я й сама мала б тремтіти. Я відчувала, як прохолодно в кімнаті, але чомусь це мене не хвилювало.

Доктор Морґентау заново представив лікарів: жінку звали доктор Рамірес, старшого чоловіка – доктор Фунарі й молодшого – доктор Нґо. Він почав розповідати про їхню спеціалізацію і ще щось, але я була не в настрої.