Iрина Хомин - Сакрал

— Її, мабуть, не буде…

Втуплений у підлогу погляд підтвердив, що все надто серйозно.

— Не буде? — хотів перевести на жарт Олександр.

— Ні.

Тереза ще більше напружилась.

Ось так завжди розповідала про свої оцінки в школі, коли хвалитися було нічим, тоді Олександр сідав коло неї і пояснював, що вона повинна вчитися, бо це її майбутнє. Правда, це рідко спрацьовувало. Та й сам він, відверто кажучи, теж не вірив, що то майбутнє. Бачив, що діється в країні. Але ж не ростити доньку тупою!

— Що сталося?

— Картини замокли… Хтось пожартував… усе зіпсуте! А тих картин якраз і бракує для виставки! Корчовський відмовляється влаштовувати виставку з такою кількістю картин, що у мене.

— Я з ним поговорю, — серйозно мовив Олександр.

Тереза від несподіванки ширше розплющила очі. Вона зовсім не хотіла цього. Просто зайшла мова про виставку…

— Ні!

— Ні? — здивувався батько.

— Ні! — Тереза відійшла подалі на середину кімнати. — Я хочу спробувати сама…

Олександр все зрозумів. Пташеня виросло і тепер хоче політати само. В цьому світі? Але ж батько не вічний, нехай спробує.

— Якщо будуть проблеми, звертайся.

— Гаразд.

Миттєва відповідь свідчила, що його донька не належить до ідеалістів і, мабуть, вже прораховує варіанти. Це непогано.

— Якби ти приїхала на півтори години раніше, ми б пообідали разом.

— Я провела Валентина в аеропорт.

Олександр стрепенувся, раніше Тереза говорила про Валентина зовсім іншим тоном. Вона справді подорослішала. І коли ж встигла? Говорить про нього так, наче він уже невід'ємна частина їхньої сім'ї — не обідала з одним, бо проводила іншого.

— І як ваші справи?

— У кінці осені, можливо, одружимось.

Олександра аж розвернуло. Чи то від несподіванки, чи то від холоду і спокою в голосі дочки, але на душі стало якось не так.

«Всі батьки реагують так, коли діти створюють власні сім'ï, — заспокоїв себе Олександр. — Я не виняток».

Але в Терези був вигляд досить заклопотаної людини. І, однак, не весіллям. Про коханого вона говорила аж занадто спокійно. Чимось іншим. Можливо, виставкою? Це ж була її мрія — все, для чого жила його дитина, — то мистецтво. І Олександр давно змирився з цим.

— Невже тебе анітрішечки не радує твоє весілля?

— Радує. Але я не кохаю його.

Чекала, що батько зараз почне читати лекції про те, що почуття зовсім неважливі, що вони підходять одне одному і тому у них все буде прекрасно, але не почула ані слова.

Ні. Спочатку Олександр хотів сказати, що то недобре, та промовчав. їм з Мартою почуття принесли щастя? Ніскілечки. Тільки біль. Якби він її не кохав! Все було б по-іншому!

— Ти вже доросла, — витиснув з себе Олександр. — Сідай, розкажи мені хоч щось. Що в кульку? Ти привезла мені з Карпат презент?

— Ні, то хтось мені зробив «презент». Знайшла вранці під дверима, а Валентин вирішив поглянути, що то. Довелося взяти в машину. Так гарно було упаковане, а виявилося лише книжкою. Причім такою, яку не прочитаєш…

— Книжка, яку не прочитаєш? — усміхнувся батько.

— Еге ж.

— Що ж то за книжка? Покажи.

— Якісь дивні знаки, ритуали. — Тереза намагалася говорити якомога спокійніше.

Простягнула батькові книжку, а сама задумливо сіла на маленьку кушетку біля журнального столика.

Весь ранок намагалася виглядати спокійною і веселою після знахідки. Поки Валентин вів авто, вона розпаковувала подарунок, вгадуючи, що ж може бути всередині. Було безліч варіантів і думок. Гадала, таємничий шанувальник з'явився, гарненький подарунок під двері поклав. Виявляється, зовсім недавнє минуле ходить по п'ятах і не відпускає від себе. Чи, може, це вже манія переслідування?

Глянувши на батькове обличчя, нарешті відволіклася від власних думок. Кам'яне, бліде, з потемнілим поглядом в очах, воно не віщувало нічого доброго. Так хотілося підтримки рідних людей, а її не було! Валентин в аеропорту влаштував скандал — хто і чому. А тут, мабуть, буде щось гірше.

На скам'янілому обличчі єдине, що ворухнулося, — то губи. Немовбито хотіли щось сказати і не могли. Батько мовчки гортав книжку. Сторінка за сторінкою, по кілька сторінок, іноді затримуючись, вдивляючись в малюнки, в текст, врешті мовив:

— Де ти її взяла?

— Мені підклали під двері.

Погляд Терези питав: «У чому я винна?»

— Хто?

— Не знаю.

— Мусиш здогадуватися.

— Зовсім не здогадуюсь.

Олександр тихенько закрив книжку і задумливо підійшов до вікна. Довго мовчав. Думав.