Iрина Хомин - Сакрал

— Скажи, — урвала вона батькову мову. — Що ти мав на увазі, коли говорив, що не дозволиш мені піти по її слідах?

Олександр розгубився. Ось що мають на увазі, коли кажуть: «Язик мій — ворог мій».

Але Тереза вже не відступала:

— До чого тут книжка, тату? Між книжкою і мамою є зв'язок?

— Ти хочеш бачити неіснуюче. Все, що міг, я вже розповів. Ти не хочеш слухати, ти хочеш почути НЕІСНУЮЧЕ! Розмову закінчено!

— Ти так гадаєш?

— Я не дозволю тобі говорити зі мною в такому тоні. Я виховав тебе. Ти завжди мала все необхідне. І не тільки. Я запхав тебе в один з найпрестижніших вузів. Правда, толку з цього небагато — досі оплачую всі твої рахунки.

Докір батька освіжив знервовану Терезу. З усього нині сказаного останніх кілька речень мали відношення до життя. Вони були реальними. Дівчина навіть згадала про виставку, якій, мабуть, вже не судилося відбутися. Вона справді була безпорадною. Квартиру, машину, дачу купив їй батько. А вона навіть оплатити рахунки неспроможна. Досі він ніколи не дорікав. На що сподівався? Що донечка вдало вийде заміж і чоловік до кінця життя забезпечить Терезу всім, що душа забажає? В принципі, так і виходило. Тільки Тереза ніколи не замислювалась над тим, що «сидить у когось на шиї».

Нереальна.

А якби не стало батька і Валентина? Що тоді?

Дівчині стало моторошно. Вона повинна навчитися виживати. І почати слід з виставки. Якщо виставка відбудеться, значить, вона на щось іще здатна, ні — то…

— Вибач. Я останніх кілька днів сама не своя… Можливо, мені справді не слід було так довго знаходитися біля Межі.

Тереза втомлено посміхнулася. Впевнена, що батько не зрозумів, про що йдеться, взяла зі столу свою сумочку і, збираючись прощатися, підійшла до тата.

— Про яку межу ти говориш? — насторожено спитав Олександр.

— Місце так називається…

— Де воно? — спитав так голосно, що Тереза аж підстрибнула.

Дівчина здивувалася, намагаючись зрозуміти, чому він кричить.

— Чому ти мовчиш? — Він схопив доньку за плечі. — Де воно?

Коли він нарешті перестав трясти доньку за плечі, та поспішила відійти і якось ображено мовила:

— Біля селища.

— Там, де дача?

— Так.

— І… — Олександр заткнувся. — І що там? За Межею…

Отепер Тереза все зрозуміла. Дивний здогад, наче блискавка, пройшов крізь її свідомість, перекреслюючи сказане.

— Йдеться про маму, чи не так?

— Ні, — сахнувся батько. — Як ти могла таке подумати? Я просто чув про те місце… що воно недобре…

Тереза стверджувально кивнула. Нічого вона так не доб'ється, батько завжди наполягатиме на своєму, нічого не відкриє і не розповість.

Навіть не прощаючись, вибігла з кімнати. В очах пекли сльози, здавалося, що такий твердий непорушний світ під ногами раптом почав кришитися. Все, що було таким зрозумілим, немовби губка, ввібрало в себе таємниці. А вона нездатна вижити бодай і в реальному світі. Не те що там — за Межею…

Біля виходу з особняка, витираючи сльозу, що потічком пробіглася по щоці, Тереза помітила книжку. Вона лежала на газоні під вікнами батькової кімнати і покірно чекала на свою господиню.

Підняла, обтерла від пороху, обійняла, ніби щось рідне, і пішла до машини. Біля самого авто озирнулася, глянула на батька, що стояв при відчиненому вікні, і сіла в «Таврію». У нього був нещасний вигляд, а особливо, коли помітив в руках доньки книжку. Похитав головою, неначе хотів про щось попередити. Але, але, але…

Увесь вечір Тереза вивчала свою знахідку. Читала багато, та не все. Тут справді був «її» знак. Той, яким вона підписувала власні картини. Він налічував десятки тисяч років…

«Збіг», — вирішила Тереза.

Були й інші знаки, а також пояснення до них. Відкривався цілий світ — новий, давній і невідомий, який так кликав до себе. Цікаво описувалися давні релігії, цілі системи явищ і подій, що відбувалися багато тисяч років тому. Усе пояснювалося, підтверджувалося фактами, тибетськими манускриптами… і Тереза вже навіть вірила в той світ. Він був іншим, окремим, і водночас він був невід'ємною частиною звичайного світу. Одноликого. Враження, яке викликала книжка, можна було порівняти хіба що з…

…коли йдеш по замерзлому озері, бачиш лише сніг, що вкриває крижану поверхню, буває, він кучугурами лежить на берегах, інеєм наліплений на очереті, але все біле, зовсім біле. Однолике. Але раптом ти стаєш там, де тонше, і провалюєшся під лід. Якби не холод, який голками впивається в твоє тіло, можна було б розгледіти обриси підводного царства. Дно, каміння, брили, загублені кимось речі, змертвілі водорості, світ, який живе своїм життям. Але ти відчуваєш холод, нестримний холод і страх загибелі, і це заважає тобі зосередитися на спогляданні іншої частини світу.