Iрина Хомин - Сакрал

Приблизно такі ж почуття виникли в Терези після прочитання деякої частини текстів. Зараз і вона, і книжка лежали на великому ліжку в спальні і вдивлялися в білу стелю. Від читання очі почали ледь пекти, і Тереза на секунду заплющила їх, занурюючись у спокійний сон при ввімкненому світлі.

Але й сну не судилося здійснитися.

Дзвінкий настирний телефонний дзвінок змусив Терезу взяти слухавку.

— Алло.

— Як у тебе справи? — почувся голос Валентина.

— Ти перевіряєш, чи я вдома? — посміхнулася Тереза.

— Майже. Хотів почути тебе.

Приємно знати, що ти в цьому світі комусь потрібний.

— Ти вже вирішив свої справи в Києві?

— Тільки влаштувався. Боюся, це затягнеться на кілька тижнів. Не хочеш до мене? — Остання фраза прозвучала, мов муркотіння кота на сонечку, власне, голодного кота.

— Обов'язково згадаю про запрошення, — солодкаво пообіцяла Тереза. — Коли вирішу всі свої справи і захочу добре відпочити. Ти ж влаштуєш мені відпочинок? Чи не так?

— Ще й який! Ти й наполовину не уявляєш, скільки всього хорошого на тебе тут чекає…

— Справді?… Може, мені відкласти усі проблеми і поїхати до тебе?

— Дуже слушно…

Тереза засміялася. Звичайно, вона не збиралася все кинути і бігти до Валентина, але словесна гра її розвеселила. Ну, якби вона його любила, можливо…

— Я з виставкою ніяк не можу впоратися, — поскаржилася Тереза.

— То й що? Я когось попрошу…

— Ні, — обірвала його дівчина. — Я хочу спробувати сама.

— Яка ти в мене самостійна! І як, виходить?

— Шукаю партнера. Обдзвонила всіх знайомих, кого знала за виставками. Завтра або післязавтра мені дадуть відповідь.

— Розкажи щось гарне.

— Щось гарне?

— Так.

На мить задумалася, що ж може цікавити Валентина, а потім промуркотіла:

— Уяви мене у своїх обіймах.

— В обіймах? — уточнив Валентин.

— На великій шкурі, — продовжувала Тереза, — перед палаючим каміном. Без одягу. Ти обіймаєш мене, цілуєш в шию, пестиш волосся, спину, я легенько дряпаю тебе нігтиками по грудях…

— Ти, мабуть, хочеш, щоб я прислав по тебе літак.

Вони весело розсміялися. Розповідати було нічого, а Тереза вперше піймала себе на думці, що не знає, що ще може цікавити Валентина, і тому поспішила попрощатися.

— У мене на плиті згорить картопля.

— Ти так пізно їси?

— Зголодніла.

— Я теж голодний, — відповів Валентин тоном котика-муркотика, маючи на увазі інший голод.

— На добраніч, хай тобі присняться голі поросятка.

— Поросятка? — розчарувався Валентин.

— Авжеж. Суперниць на ніч я тобі не побажаю.

— Ну це ж сон.

— На добраніч.

Тереза кинула слухавку і занурилася головою в атласні подушки.

«Боже мій! — подумала дівчина. — Що я робитиму з ним усе життя? Він бачить в мені тільки одне — гарну ляльку. Таких тисячі. Вийди на вулицю, глянь, а там їх безліч. Цих кілька тижнів він з ними розважатиметься».

Тереза ніколи не сумнівалася, що Валентин її зраджує Цілком можливо, в нього є постійні коханки, які чекають його з відкритими обіймами. Хтось, можливо, навіть кохає.

Вона не ревнувала. Від учора боялася втратити, але не ревнувала. Просто дратувало, що вона не єдина.

Дратувало, що його цікавить лише її тіло, бажання він називав коханням. Зовсім не цінував її душу. Якось вони розмовляли про душу. Пам'ятає, її коханий тоді сказав, що такого не існує. Не вірив у вічне неземне, існування Бога не заперечував, але віри в ньому не було.

Думки роїлися в голові, змінювали одна одну, плуталися і врешті відходили у безвість. Заново зморена сном Тереза запхала голову під подушку, намагаючись заховатися від такого недосконалого світу, але не вдалося.

Знову телефон.

Без сумніву, Валентину не спиться.

— Я тобі вже все побажала, — дорікнула в слухавку. — Що там іще?

— Ти отримала мій подарунок? — почула чоловічий голос.

Безперечно знайомий, тільки де ж вона могла його чути раніше?

— Подарунок? — Тереза присіла на край ліжка і потягла до себе книжку.

— Під дверима. Книжка. Ти читала її?

— Так. З ким розмовляю?

— Ми бачилися. Біля Межі.

Дівчина завмерла із слухавкою в руці. Схоже, що вона потрапила в трясовину, з якої вже не вирватися. Але хто той чоловік, звідки він знає, де вона живе, і навіщо їй книжка? Може, він справді маніяк?

— Відкрий її на вісімдесят сьомій сторінці. — Тон вимагав негайної покори. — Бачиш?

— Це мій знак. Я вже читала про нього. Але що то, до дідька, означає?

— Сто сорок друга сторінка. Швидко.