Iрина Хомин - Сакрал

Начебто нікого навколо не було і ніхто не міг завадити будувати приречені мрії, а все ж він стримав себе, примусив згадати про реальність і розплющити очі.

Добре ж він виглядав збоку! Ще не старий, років сорока п'яти, чоловік з ледь сивуватим волоссям темно-русявого кольору і блакитними, мов небо, очима сидів просто на землі, прихилившись плечима до могили і сповідався невідомо кому. Не раз думав над тим, що станеться, як його помітять. Мабуть, приймуть за божевільного.

Адже люди нічого не знають. Не вірять у потойбічні сили. Інакше уже б давно сумнівалися у власному глузді.

— Діно, допоможи мені, — попросив Борис. — Благай Бога про милість…

У темному лікарняному коридорі повівало холодом і пахло чи то вільністю, чи то ліками, Тереза не могла розпізнати. Здавалося, старий лікар навмисне веде її так неквапливо, щоб вона відчула всю атмосферу непривітного царства клініки.

Сама хотіла. Ще й гроші які відвалила, тільки щоб глянути на палату і отримати пару адрес медперсоналу, що доглядали за пацієнткою. Звісно ж, адрес їй ніхто не дав. Хоч пропонувала величеньку суму.

Дивна вона. За самою стіни клініки плачуть, а вона питає причину ізоляції божевільної Марти. Ну, довелося поритися в архівах, витягнути на світ божий пожовклу справу двадцятилітньої давності, прочитати кілька термінів. Хіба їй легше стало? Адже нічого не зрозуміла. Шукає сама не знає що.

Небезпечною була пацієнтка. На людей кидалася. Так свідчать папери. Але хіба поясниш таке доньці, яка ніколи не бачила матері? Та й не тільки на людей кидалася, говорила щось незрозуміле… Про якихось духів, про ритуали… он палату як спаскудила, довелося ремонт робити.

Цікаво, а її батечко знає, що доня чогось дошукується? Навряд. Він тоді «пожертвував» до дідька грошей, аби замести сліди.

Але гроші вже розійшлися. І що такого, що вона побачить палату, адресу їй все одно ніхто не дасть.

Через товсті скельця окулярів завідувач відділення глянув на Терезу.

— Прийшли. — Він повільно повернув ключ і відчинив двері палати. — Але вона заселена. Ми не можемо допустити, щоб пустували приміщення, — пояснив лікар, пропускаючи дівчину всередину. — А палата добротна, як бачите, з усіма вигодами…

Перше, що привертало до себе увагу, — це жінка, яка сиділа на ліжку посеред палати. З довгим спатланим волоссям і потьмянілим, загальмованим від ліків поглядом. Неможливо встановити вік. Тридцять їй чи більше п'ятдесяти — Тереза ніяк не могла зрозуміти, через що за спиною наче морозом сипнуло. Колись, певно, і її мати сиділа на тому ж самому ліжку, в такій самій довгій сорочці ледь зеленкуватого кольору… О Боже, як же вона виглядала?!

Тереза силоміць змусила себе відвести погляд від бідолашної жінки і глянула на палату.

На невеликі заґратовані вікна (мов клітка якась!), на стіни — білі-білісенькі, хоч би яка плямочка де! Аж моторошно від такої білизни. Аж тисне, здоровому можна з'їхати з глузду. В одній із стін — двері, мабуть, туалет.

— Тут лише «елітні» пацієнти, — пояснив лікар, від чого Тереза здригнулася.

Крім ліжка в кімнаті була лише одна тумбочка. Невеличка, майже порожня, може, два чи три журнали, та й ті невідомо якого року…

Спокійнісінький вигляд лікаря був не сумісний з інтер'єром. Аж вовком хотілося вити, а він стояв і начебто посміхався.

Тереза відміряла кроками підлогу до протилежної такої ж сніжно-білої стіни, глянула на підлогу — дерев'яна, подряпана, ледь покрита фарбою…

Але було в тій кімнаті щось інше, що не піддавалося поясненню. І то був не запах ліків. І не білий колір стін. Щось інше.

— Ви задовольнили свою цікавість? — нагадав про себе лікар, явно вказуючи на двері. — Пацієнту потрібно відпочивати.

Тереза глянула на жінку і підправила:

— Пацієнтка навіть не усвідомлює, що ми з вами тут перебуваємо. Вона взагалі нічого не усвідомлює…

Але тут не хотілося залишатися ні секунди. Не було бажання.

Втупивши погляд долу, Тереза заквапилася до виходу Жахіття. Яке жахіття! Раптом так стало жаль маму, що аж серце стиснулося. А вона ж тут провела кілька років!

Коло самих дверей дівчина сповільнила ходу. Тут фарба на підлозі була обдерта, видно, сунули щось важке, і з-під фарби виглядало щось схоже на подряпини, але правильної форми і… зі змістом.

То був знак.

Тотемний, древній.

Жаль, не видно цілком, але все одно Тереза не змогла б його розшифровувати. Вона присіла, провела пальцями по знаку і задумливо глянула на пофарбовану підлогу.