Iрина Хомин - Сакрал

І для цього сьогодні треба бути дуже гарною і привабливою.

Довелося обійтися без перукарні. Поніжилася в наповненій гарячою водою ванні, виклала феном волосся, яке розкидалося по оголеній спині, що її відкрив великий виріз вечірньої сукні чорного кольору. Кілька солідних прикрас і туфлі на високій шпильці завершували композицію. Інколи вона сама собі подобалась.

Не повертаючи голови, глянула на годинник. Ось-ось має прийти Валентин. Завжди такий пунктуальний і серйозний. Хоч би один раз у житті прийшов без попередження, сказав: «Я так за тобою скучив». Хоча б один-єдиний раз приліз п'яний і сказав, що любить.

Ні. Все сухо. І тільки: «Ти мені подобаєшся». І за неписаним законом вони почали зустрічатися. Всі звикли, що Валентин і Тереза разом. Навіть Тереза звикла. Може, це і є життя?

Все ідеально лежало — сукня, волосся, але Тереза нервувалася, поправляла бретельки, обсмикувала довгу сукню, ще раз перевірила замочки на сережках. Мабуть, так мало продовжуватися до безкінечності, але пролунав дзвінок і дівчина кинулася до дверей.

— Bay! — єдине, на що спромігся Валентин.

Спершись плечем на одвірок, оцінив свою красуню, оглянувши її від п'ят до голови, усміхнувся кутиками уст і лише опісля підійшов і поцілував в губи. Сухий безпристрасний поцілунок.

— Гарненька, гарненька, — мовив, ніби роблячи висновок. — Сходимо в наше гніздечко?

Тереза чудово розуміла, що він мав на увазі, — невеличкий ресторанчик, майже бар, на краю міста. Чомусь завжди називав його гніздечком. Коли б він тільки знав, як вона не терпить цього. Але Тереза мовчала.

Навіть змовчала, коли він не почекав її у квартирі, коли Тереза повернулася за сумочкою, а поквапився на сходову клітку, наче кудись запізнювався.

Інколи треба мовчати.

На іншому кінці міста в невеличкій однокімнатній квартирі з потемнілими від часу шпалерами у великому кріслі сиділа літня жінка років сімдесяти. Акуратно вдягнена господиня, прибрана кімната, у кожній дрібниці відчувався смак і тільки тремтливі руки видавали, що в житті цієї людини далеко не все було гладко.

Пальці старенької розтулилися, і вона простягнула своєму гостю невеличкий дерев'яний хрестик на шнурочку.

— Ось, вона попросила їй передати. Ви справді знайшли її?

Чоловік кивнув.

— Вона зараз у Львові. Ми півшляху їхали на відстані ста метрів. Вона попереду, я позаду. Аж в місті роз'їхалися.

— Це справді вона?

— Так. Але я даремно шукав її. Тереза нічим не може допомогти. — Борис згадав собі їх розмову біля Межі. — Вона ставить знак на кожній своїй картині, але, здається, не розуміє чому.

Ще кілька хвилин посиділи в цілковитому мовчанні, дослухаючись до цокання настінного годинника. Вони занурились у власні спогади, кожен у свої. Борис знайшов цю жінку лише місяць тому, випадково, коли дізнався, що тоді за Межею було шестеро людей, а не п'ятеро. Довелося шукати шостого, власне шосту, сліди якої зникали в лікарні для психічно хворих. Та жінка померла, а свідком була ця старенька, що працювала на той час медсестрою в лікарні.

— Я піду. — Борис підвівся з місця. — Коли що — телефонуйте, ви знаєте мій номер?

Він знав, що вона має його координати, ще місяць тому власноруч їй записав, просто інколи хочеться заспокоїти людину, а не знаєш як, тому й говориш дурниці.

— До побачення.

Старенька кивнула.

Вона завжди знала, що хрестик їй не належить. Інколи сумнівалася у власному глузді. її збентежила розповідь пацієнтки, а ще більше збентежила її смерть.

Мабуть, людське життя не завжди однолике.

Вона перебрала. Просто захотілося напитися, і вона зробила це. Красиве пухнасте волосся локонами розвіювалося в різні боки, а сукня підмітала брудний асфальт.

Валентин ніяк не міг збагнути, що з нею діється. Знає її стільки років — але ніколи не бачив у такому стані.

Не кваплячись, причинив дверцята «Мерседеса» і почав з цікавістю спостерігати за подругою.

Вона щось розповідала, перериваючи сміхом вислови, та було таке враження, що не йому: дивилася кудись у небо, закинувши голову, і щось говорила, говорила. Потім почала кружляти. Дивний вигляд — в одній руці сумочка, в іншій туфлі…

Врешті-решт наступила на власну сукню, заточилася і ледь не впала. Мабуть, так і було б, якби не Валентин.

Тереза з невимовною радістю обійняла його, вимазуючи новенький костюм туфлями, що все ще залишалися в руках. Спочатку поцілувала його, відтак загадково поморщила носик і прошепотіла: