Роман Квант - Блискавка

Люди дуже рідко повертаються з того світу до життя, а якщо це раз і трапилося таке чудо, то вдруге не варто на це сподіватися. Цей факт ще більше пригнічував Василя і в нього самого згасало, як полум’я вогню під час зливи бажання жити далі. Надія, як останні жаринки вогню, що сиротливо жевріли на вологій землі, повільно танула в повітрі.

– Як там Софія?

Василь настільки поринув в свої думки, що не помітив Мирослава, який сів поруч з ним, тому, від несподіванки аж підскочив і здивовано подивився на юнака.

– Це я, Мирослав. Я не можу чекати, тому вирішив все дізнатися.

– Господи, як ти мене налякав!

– Вибачте… – і після деякої паузи: – Як там Софія?

– Дуже погано. Ймовірність дуже невелика, що лікарі зможуть її урятувати.

Мирослав відчув, що звичайний світ для нього починає розсипатися на шматки, відкриваючи свою справжню сутність і дійсну реальність, яку він не хотів бачити. І ця реальність була страшніше за всі жахи разом узяті, що він колись відчував.

– Що, настільки все погано?

– Так. Немає майже жодної надії… У неї зупинилося серце і лікарі намагаються її повернути, але…

– Що нам робити? – панічно запитав Мирослав.

– Нічого. Тільки чекати. Єдине, що я знаю, так це те, що в Софійки важке поранення в легені. Лікар сказав, що з таким пораненням вона довго не протягне. А шанс на порятунок один на тисячу. Софія – це єдине, що в мене залишилося і я не хочу її втратити. Вона для мене більше ніж життя.

– Для мене Софія теж дуже важлива, – погодився Мирослав. – Більше, ніж життя.

Тебе з Софією тримає лише юнацька закоханість, яка швидко минає. А я виховую доньку вісімнадцять років. Я її батько! Це різні речі.

Вони мовчки сиділи, аж поки з палати не вийшов лікар-хірург, в білому халаті із втомленим обличчям.

– Докторе, як вона? – схвильовано спитав Василь, не відводячи очей від лікаря.

Той винувато опустив очі вниз.

– Мені дуже шкода, але ми не змогли повернути вашу доньку до життя, – повідомив він сухим офіційним і без емоційним тоном, яким лікарі завжди повідомляють сумні звістки, адже, якщо лікар особисто буде переживати за смерть кожного пацієнта, то і сам довго не протягне.

– Ні! – не повірив він. – Вона жива!

– Я співчуваю вам, але Софія померла. Ми зробили все можливе. З такою вогнепальною раною більшість пацієнтів помирають відразу.

– О, ні! – Василь ледве стримував себе, щоб не розплакатися в коридорі. – Моя Софійка! Моя бідна дитина! Чому ви її не врятували?! – він схватив лікаря за рукав халату. – Скажіть, чому ви дали їй померти?! Що ви за звір страшний?!

Лікар жалісно із співчуттям на нього подивився.

– Заспокойтеся, прошу вас. Я розумію ваше горе, але з цим нічого не поробиш. Якщо я можу вам хоч чимось допомогти…

Застрельте мене! Або дайте зброю, щоб я сам це зробив.

Це була перша думка в його голові і він би нею неодмінно скористався. Скористався, якби був сам без лікаря і Мирослава. І якби в нього була зброя. Але Василь не мав зброї – ось у чому річ.

Раптом Василь усвідомив, що все ще тримає міцно доктора за руку від хвилювання і такої трагічної новини.

– Не треба… вибачте… – він відпустив руку лікаря. – Я… я можу побачити Софію?

– Звичайно.

Позаду почулося голосне ридання Мирослава, який ніяк не хотів змиритися із неминучою смертю Софії. Адже з такою страшною, дуже трагічною звісткою змиритися було дуже важко.

Павло зупинив «Сітроєн» біля свого будинку, в якому вже не був три місяці. Каплі дощу барабанили по лобовому склу машини і падали на мокру землю. Він вийшов з авто і зупинився лише на веранді біля дверей. На дзвінок двері відчинила його дружина Аня, яка зовсім не здивувалася, побачивши чоловіка. Здається, її вже ніщо не могло здивувати після того, як вона дізналася правду про справжню «професію» Павла.

– Чого це тебе принесло?

– Хочу тобі дещо запропонувати.

– В мене немає бажання з тобою говорити.

Але Павло мовчки зайшов в будинок і пройшов у вітальню, поки зручно не вмостився у крісло. Рукою він намацав у кишені пачку «Парламент» і витяг останню сигарету. Припалив і почав затягуватися. В кімнаті запахло тютюновим димом.

– Як це розуміти? – спитала Аня. – Ти палиш в кімнаті?

Павло байдуже подивився на дружину крізь туман диму.

– Як хочеш, так і розумій. Це – мій дім. Я збираюся в Америку… От прийшов забрати деякі речі.

– Давай, бери речі і вали звідси.

– Шо ти разкрічалась. Я ж тіпа хочу тобі запропонувати Америку. Там заможне життя. Там цивілізація, не те шо у нас тут хохляндія.