Стефені Маєр: Друге життя Брі Таннер

– Та ну тебе!

– Я не жартую. Мені здається, дар Фреда – не підпускати до себе інших. Він наче вкладає нам цю думку в голову. Змушує нас відчувати відразу, коли ми опиняємося поблизу нього.

– І що ж тут хорошого?

– Він досі живий, хіба ні? І ти досі жива, забула?

Я кивнула.

– Не забула. А Райлі більше ні про кого не говорив?

Я спробувала пригадати, чи не відчувала нічого дивного в комусь іншому, проте Фред був єдиний у своєму роді. Оті клоуни, які сьогодні на темній алеї корчили з себе суперменів, не вміли нічого більшого за решту з нас.

– Ще він згадував Рауля, – сказав Дієго, опускаючи кутик рота.

– І яка така обдарованість у Рауля? Супертупість?

Дієго пирхнув.

– І це також. Але Райлі вважає, що Рауль має в собі щось магнетичне – люди так і тягнуться до нього, згодні назирці за ним ходити.

– Тільки дебіли.

– Атож, Райлі так і сказав. Не схоже, щоб уплив Рауля поширювався на… – Дієго чудово зімітував інтонацію Райлі, – «ручних діток».

– Ручних?

– Я так розумію, він мав на увазі таких як ми – здатних подеколи вмикати мозок.

Мені не сподобалося, що хтось вважає мене «ручною». Якщо так подумати, це не надто приємне визначення. Перефразоване означення Дієго звучало набагато краще.

– Скидається на те, що Райлі не без підстав потребує лідерського таланту Рауля – щось десь затівається.

Коли він це сказав, у мене по спині пробіг дивний холодок, і я виструнчилася.

– Що саме?

– Ти гадаєш, чого це Райлі весь час напосідається на нас, щоб ми поменше звертали на себе увагу?

Перш ніж відповісти, якусь мить я повагалася. Не такого питання я очікувала від правої руки Райлі. Та к наче Дієго ставив настанови Райлі під сумнів. Чи, може, Дієго шпигує для Райлі? Розвідує, щó «дітки» про нього думають? Але чомусь я в це не вірила. Багряні очі Дієго були відкриті й викликали довіру. Та й чого б це Райлі переймався через нас? Може, те, що патякають про Дієго, не має під собою жодного ґрунту. Звичайні плітки.

Тому я відповіла щиро.

– Атож, я й сама про це весь час міркую.

– Ми ж не єдині вурдалаки у світі, – серйозно зронив Дієго.

– Знаю. Райлі іноді щось таке натякає. Але ж не може в світі бути багато вампірів. Бо в іншому разі ми б їх помітили, хіба ні?

Дієго кивнув.

– Я теж так уважаю. Ось чому вельми дивно, що вона продовжує створювати новеньких, як гадаєш?

Я нахмурилася.

– Справді дивно. Бо ж насправді Райлі байдуже до нас… – я зробила паузу, чекаючи, щоб Дієго заперечив. Але він не зронив ні слова. Просто чекав, легенько кивнувши на згоду, тож я продовжила. – І вона навіть на очі нам не показується. Ти маєш рацію. А я й не подумала! Ну, я взагалі останнім часом мало думала… Ладно, проїхали… Але для чого їм потрібні ми?

Дієго звів брову.

– Хочеш почути мою думку?

Я обережно кивнула. Проте зараз моя настороженість не мала нічого спільного з самим Дієго.

– Як я вже казав, щось насувається. Гадаю, їй потрібен захист, і на передній край вона виставила Райлі.

Коли я це обміркувала, на мене мов приску сипонули.

– То чому ж нам нічого не кажуть? Невже нам не треба триматися насторожі абощо?

– В цьому був би сенс, – погодився Дієго.

Довгу секунду ми з ним мовчки витріщалися одне на одного. Мені більше нíчого було сказати, і йому, здається, теж.

Нарешті я скривилася й бовкнула:

– Не знаю, чи купилася б я на таку дурницю – буцімто Рауль має якісь особливі вміння.

Дієго розреготався.

– З цим важко посперечатися, – мовив він і визирнув у вікно – було ще темно, але ранок насувався. – Час вичерпано. Якщо не хочемо підсмажитися, краще повертатися додому.

– «Попіл, попіл, попільниця…» – замугикала я собі під ніс, зводячись на ноги та згрібаючи книжки.

Дієго гигикнув.

Дорогою додому ми ще раз ненадовго зупинилися – зазирнули у сусідній відділ і прихопили кілька пакетів із застібками та два наплічники. Всі книжки я запакувала у два пакети – мене дратують підмочені сторінки.

І ми по дахах знову побігли до води. На сході ледве-ледве починало сіріти небо. В затоку ми пірнули просто під носом у двох сторожів баржі, які й близько нічого не помітили, – пощастило їм, що я була неголодна, адже опинилися вони так близько, що самоконтроль міг мені зрадити; крізь темну воду ми попливли до будинку Райлі.

Спершу я й не здогадувалася, що ми пливемо наввипередки. Просто старалася гребти воду чимшвидше, адже небо дедалі яснішало. Ще ніколи я так не запізнювалася. Якщо бути відвертою з собою, треба визнати, що як на вампіра я доволі нудна: не порушую правил, не створюю проблем, тримаюся найвідлюдькуватішого хлопця в нашому товаристві, завжди вчасно повертаюся додому.