Стефені Маєр - Друге життя Брі Таннер

Від нашого відкриття у мене запаморочилось у голові. Я ж бо гадала, що Райлі прийшов зустрітися з нею , аби отримати вказівки, привести нову партію рекрутів… ну, не знаю!.. Я й уявити не могла, що тут ми наразимося на… на гніздечко закоханих. Як узагалі міг Райлі цілуватися з нею ? Я здригнулася й зиркнула на Дієго. У його погляді також майнула тінь жаху, але він тільки здвигнув плечима.

Мені прийшов на пам’ять останній день мого людського життя. Скулюючись на згадку про пекельний пломінь перетворення, я спробувала відновити мить, яка передувала вогню, але все було як у тумані… Здається, вперше мені стало моторошно, коли Райлі під’їхав до темного будинку, – відчуття затишку, яке перед тим нахлинуло на мене в яскраво освітленій забігайлівці, цілковито випарувалось. Я напружилася, відсуваючись у куток, але Райлі кам’яними пальцями ухопив мене за зап’ясток і висмикнув із машини, мов невагому ляльку. Коли він одним стрибком здолав десять кроків, які відділяли нас від дверей будинку, я страшенно перелякалась і не могла повірити своїм очам. Та коли Райлі, тягнучи мене через поріг у чорний будинок, зламав мені руку, для подиву не лишилося місця – його витіснили жах і біль. А тоді я почула голос.

Зосередившись, я вдруге викликала його в пам’яті. Високий і співучий, наче голосок маленької дівчинки, але воднораз буркітливий. Наче дитя влаштувало батькам сцену.

Я пригадала її слова: «З якого дива ти привів оцю? Вона занадто мала».

Здається, саме так вона і сказала. Може, я не дослівно повторила її фразу, але зміст був саме такий.

Коли Райлі відповідав, у голосі його чітко прозвучало намагання догодити і страх розчарувати: «Ще одне тіло. Принаймні ще одна розвага».

Здається, я заскиглила, і він боляче мене струсонув, але не зронив до мене ні слова. Наче я була собака, а не людина.

«Вся ніч минула марно, – пожалівся дитячий голосочок, – я всіх убила. Ет!»

У цю мить, пам’ятаю, весь будинок здригнувся, наче в нього з розгону врізалася машина. Зараз я розумію, що вона , певно, просто щось роздратовано буцнула ногою.

«Гаразд. Навіть маленька дівчинка краще за нічого, якщо вже тобі нікого іншого знайти не вдалося. Я так напилася, що зараз точно зможу змусити себе зупинитися».

Кам’яні пальці відпустили мене – і Райлі залишив мене наодинці з голосом. На цей час паніка так підім’яла мене, що я й не писнула. Просто заплющила очі, хоча й так у темряві почувалася цілковито сліпою. Зойкнула я, тільки коли щось гостре й пекуче, як облите кислотою лезо, протяло мені горло…

На саму згадку про це я зіщулилася, силкуючись витіснити з пам’яті продовження сцени. Натомість зосередилася на коротесенькій почутій розмові. У мене не склалося враження, що вона розмовляє з коханцем чи бодай із приятелем – радше з прислужником. З тих, кого недолюблює і скоро, швидше за все, вижене.

Але звуки вампірських поцілунків у пряничному будиночку тривали. Вчулося млосне зітхання.

Я нахмурилася до Дієго. З підслуханого обміну поцілунками важко було робити висновки. Скільки ще нам доведеться просидіти в засідці?

У відповідь Дієго, пильно дослухаючись, схилив голову набік.

Ще кілька хвилин терпіння – і тихі звуки, які свідчили про романтичне побачення, урвалися.

– Скільки їх? – через віддаль голос звучав приглушено, проте все одно досить виразно. І знайомо. Високий голос, майже трель. Наче у розбещеної дівчинки.

– Двадцять два, – відповів Райлі гордовито. Ми з Дієго обмінялися гострими поглядами. Нас і справді було двадцять двоє, принаймні ще ввечері. Отже, мова йде про нас. – Я гадав, двох я втратив через сонце, але в мене є один старшенький хлопчик… слухняний, – провадив Райлі. Коли він заговорив про «хлопчика» Дієго, в голосі його прозвучала ледве що не ніжність. – У нього є сховок під водою, і він там схоронився разом із зовсім юною дівчинкою.

– Це точно?

Довга пауза – але жодних романтичних звуків. Навіть на такій віддалі я, здавалося, відчула напругу.

– Так. Він гарний хлопчик, я певен.

Ще одна напружена пауза. Я не зрозуміла питання. Що вона мала на увазі, питаючи: це точно? Може, вона гадає, Райлі від когось почув, що Дієго сховався, але самого Дієго він не бачив?

– Двадцять два – це добре, – вголос міркувала вона , і напруга, схоже, спадала. – Як міняється їхня поведінка? Декому з них уже майже рік. Вони й досі живуть за правилами?

– Так, – підтвердив Райлі. – Все, що ти казала, спрацювало бездоганно. Вони не думають – просто роблять те, що завжди. Спрага легко відвертає їхню увагу. Так я тримаю їх під контролем.